Січень 2002

Січень 2002

Звикаючи до постійної ходьби з костилем, та до поганої функціонування правої ноги, полковник кожного дня виходив на вулицю, заради прогулянки. Він розумів, що постійно сидіти вдома це не варіант, потрібно навчатись до нових умов життя. Якщо до інвалідності, з часом можна звикнути, хоч не так вже й легко, так до тієї жахливої втрати, з якої пройшло лишень місяць - ні. Здавалось би, такі прогулянки мали б відволікти від всього того, але спостерігаючи за іншими людьми, спогади того дня спливають із новою яскравістю. До того ж, проблеми з ногою постійно нагадуватимуть йому про той бісів грудневий день.

Пробувши два роки у Афганістані, отримавши лишень одне, не значне поранення, він гадав, що може цілком сміливо називати себе щасливчиком, улюбленцем долі. Та ось, трохи більше ніж через тринадцять років, на нього звалилось відразу все, небо, сонце, місяць та зірки. Все це відібрало у нього не тільки можливість до повноцінного життя, але і бажання жити. Співчутливі погляди перехожих, в основному тих, які знали в чім проблема, тільки злили його, з усіх сил старався не зірватись та злити на них всю свою лють. Відчував, що терпіння не вічне, рано чи пізно, агресія таки вирветься з його нутра.

Роблячи такі прогулянки, чоловік старався не сідати на якійсь лавки, для того аби відпочити, вирішив терпіти увесь біль з втомою. Крім того, не малу роль, грало те, що зараз зима, все покрито снігом. Роблячи повне коло навколо будинку, у якому мешкав, та ще через половину двору, таки вертався додому. Все це займало у нього близько години, якраз нормально для того, аби постаратись відволіктись від того всього. Вже, звісно, без ніяких нових сил, повільно піднімаючись сходами на другий поверх, опинявся біля дверей, які відділяли його помешкання від всього іншого світу, в яке не хотів нікого впускати.

Так сталось і цього разу, без зайвих пауз, аби зібратись непотрібними думками, від яких зовсім нічого не залежить, полковник увійшов до помешкання.

- Я прийшов! - вигукнув він своїм могутнім голосом, який, здається, чули всі найближчі сусіди.

Повідомляти про свій прихід не мало ніякого сенсу. Та котра мусить про це знати, і так чула як двері прочинились, швидше за все, бачила його через вікно, нерухомо сидячи, наче скульптура, у спільні, чи на кухні, меланхолійно спостерігаючи за всім своїми, здавалось би, вже порожніми очима, з яких таки деколи, наче зовсім самовільно, лились сльози.

Зайшовши на кухню,чоловік нікого не застав, але не спішив шкутильгати до спальні, оскільки лишень кинувши один погляд на їжу, відчув легкий голод, який вирішив відразу ж вгамувати. Ось вже місяць. як він сам готує, після того, що сталось, дружина не могла абсолютно нічого робити, все їй валилось з рук, через це ще більше зневірювалась у собі. Молода жінка за цей час сильно змарніла. На щастя, досвід Афганістану навчив військового не тільки стріляти, але не погано куховарити. А з роками це вміння тільки удосконалював. Власне цим й завоював прихильність та симпатію однієї красивої, тоді ще жвавої і активної дівчини, котра у результаті стала його дружиною, не дивлячись на різницю у віці, цілих одинадцять років. Вона, наче, вдихнула у нього нове життя, яке, повернула радість, всі барви, котрі, як до того він гадав, залишились на тій війні, яка нікому не потрібна, яку ніхто не оцінить.

Але тепер вони двоє знову позбулись всього того, що супроводжувало їх життя оті п'ять років. Вже як місяць перед собою бачать тільки сіру, похмуру картину, яка, як двоє гадають, вже ніколи не стане такою як раніше.

Та столі лежала вранішня тарілка вже остиглих макаронів із недоїденим смаженим яйцем, яке він приготував для себе і дружини. Очевидно, що вона вирішила не їсти все, тож чоловік, не гидуючи, з полегшенням сівши, повільно, нікуди не спішачи, став доїдати її сніданок. На смак не звертав ніякої уваги, через події місячної давнини, такі дрібниці вже не грали зовсім ніякої ролі у його буденності.

Йому довелось мити тарілку, лишень після цього покинув кухню. Очевидно, якщо дружини не було там, то знаходилась у спальні. Коли прочинив двері, виявився цілком правий, тільки там вона не сиділа, а лежала на ліжку, як любила найбільше, з розкинутими у різні боки руками.

На кривавій постелі лежала вже його мертва дружина. З ран на зап'ясті продовжувала повільно стікати кров, просочуючись у все, що могла. Неподалік лежав скривавлений звичайний кухонний ніж, яким вони увесь цей час нарізали хліб, та інші продукти. Хто б міг подумати, що саме цей інструмент забере людське життя? Крім того, на ліжку лежала порожня пластинка з-під якихось таблеток, та яких саме, чоловік не міг розібрати, це його в даний момент не цікавило. Біля ліжка розташовувалось особиста чашка дружини, вже порожня.

Полковник не кинувся до жінки, не став трясти її, у надії врятувати, або ж навіть воскресити. Він, здавалось би, цілком нормально сприйняв цей факт. Повільно рушив до краю ліжка, акуратно, наче боячись ненароком розбудити її, сів, провів кінчиками пальців по, все ще такому милому і красивому обличчю, по повіках, які більше ніколи не розплющаться, її темні очі більше ніколи не побачать світ, ніколи більше не проллють жодної сльозинки, по ніздрях, які більше ніколи не вдихнуть свіжого повітря, по губах, які більше ніколи не посміхнуться, не вимовлять зовсім ніяких слів, по м'якому, шовковому русявому волоссю.

- Ах... і чому ж так сталось? - навдивовижу спокійно спитав чоловік, дивлячись на таке красиве, але вже мертве обличчя своєї молодої, двадцяти трьох річної дружини. Звісно, десь у глибинах свідомості міг знайти відповідь на це питання, але не хотів цього робити.