Сон

Сон

Ія повільно брела по якійсь нічим не примітній вулиці у якомусь селі. Обабіч знаходились низько посаджені хатини, вибілені у білий колір, наче у якомусь ще ХІХ столітті, з простими вікнами, похиленими дерев’яними дверима і коминком звідки валив дим. Дівчина не знала куди має йти, але все-рівно продовжувала свій шлях, певне таки маючи якусь мету. Припустивши, що варто в когось спитати, куди їй прямувати, вирішила підійти до однієї хати, знайти там господарів та поцікавитись, що тут мусить статись. Але варто їй тільки хоч на крок наблизитись до дверей, як яскраве полум’я охоплювало оте помешкання. До її вух долинали людські крики, але на вулицю так ніхто не вибігав, щоб врятуватись.

Та й Ія не вривалась туди, аби комусь допомогти, замість цього спокійно розвернулась та попрямувала до іншої хатини, щоб вже у тамтешніх господарів спитати про причину свого прибуття сюди. Але з тією хатою сталось те саме, вмить огорнулась полум’ям, який нещадно став пожирати білі стіни, а також всіх тих, які знаходились всередині. Про це слугували людські відчайдушні крики нещасних людей, яким Ія не збиралась допомагати.

Так підходячи до кожної з хат, бачила, як всі вони стають жертвою якогось неймовірного, наче пекельного вогню, що не жалів зовсім нікого. Але, нарешті, коли хати закінчились, і залишилась тільки одна, Ія зрозуміла, що саме сюди і прямувала. Прекрасно розуміючи, що та вже не загориться, сміливо підійшла до дверей, постукала у старі, пошарпані двері, які хтось чомусь вималював у синій колір. Не чекаючи відповіді, штовхнула їх та увійшла до середини.

Застала там не що інше, як цілий бенкет. Здавалось би, зсередини приміщення набагато більше, або ж правильніше, довше, оскільки вміщав у собі великий стіл, за яким сиділо нечисленна кількість людей. Ніхто зовсім не звертав уваги на Ію, та і вона вирішила не привертати до себе лишньої уваги, просто далі покрокувала до вільного місця, спеціально для неї.

Вона оглянула декількох найближчих до неї людей та нікого не змогла впізнати. Всі вони їли, пили, випивали, говорили, веселились, продовжуючи не звертати увагу на Ію, яка, у свою чергу, не розуміла, що вони всі тут святкують, і чому вона прийшла саме сюди. Вона вирішила спитати про це в одного зі своїх сусідів, якогось чоловіка, але скільки б не говорила до нього, він ніяк не реагував на її слова, просто продовжував противно сьорбати якийсь зелений суп, при цьому дико реготати. Це здалось дівчині навіть не так дивним, як моторошним.

Інший чоловік, якраз навпроти того, який сміявся, нагло поклавши лікті на стіл, дивився круглими очима на нього, але більше нічого не робив, навіть не кліпав. Дівчина крикнула вже голосно, аби її хоч хтось почув, але ніхто, навіть краєм ока не поглянув на неї, на цьому святі життя вона нікому не потрібна.

Ія підвелась, з твердо бажаючи покинути це місце. Та для того, аби це зробити, як чому вже виявилось, потрібно пройти цілу залу. Набагато більшу відстань, ніж дівчина проходила раніше, аби сісти сюди. Настільки більшу, що двері майже не помітні. Але іншого вибору не мала, рушила геть, навіть не видивляючись у лиця всіх людей, мимо яких проходила. Та й вона, все-таки, зовсім нікого не цікавила, вони всі далі пили, їли, говорили, сміялись.

- Вибачте, ми трохи запізнились, - раптом, серед всієї цієї какофонії, почула Ія доволі ніжний жіночий голос.

Сумнівів бути не могло, це говорила та жінка, яку дівчина чула всього лишень кілька секунд. Вона стояла на відстані кількох кроків від неї, наче виникла просто з повітря. Та крім неї там ще розташовувались її дочка з чоловіком. Той самий, заради якого вона й прибула тоді до нього додому. Їхні лиця Ія не могла сплутати ні з якими, оскільки бачила їх чи не все своє життя, жінки і дочки у дзеркалі, а чоловіка на фотографії, при цьому, знаючи, що саме вона мусить забрати у нього життя.

- Ія, - вимовила жінка тим самим тоном, що тоді, при першій, реальній зустрічі, так наче лишень ці звуки вирвались з її горла, у якому став ком, що більше нічого не пропускав.

Чоловік із дочкою мовчки дивились на неї, здається очікуючи подальшого розвитку подій. Сама ж Ія зовсім не знала, що мусить говорити та робити, власне як і тоді, при реальній зустрічі, хоча тоді мала цілком реальну мету, про яку старалась не думати, коли прямувала до тієї злощасної квартири.

- Чому ж ти стоїш? - почула вона ще один знайомий голоси. - Виконай те, для чого ти взагалі існуєш на цьому бісовому світі!

Говорив це не хто інакший як полковник, який, так само раптово, з'явився вже біля самої Ії. Питати нічого дівчина не стала, прекрасно розуміла, що той має на увазі, все її життя, скільки себе пам'ятає. У руці відчула той самий револьвер, вручений їй того ж таки дня, той, з якого вчилась стріляти, ще навіть до того, як до школи пішла. Якось самовільно рука піднялась, зброя націлилась на сімейство, яке зовсім не боялось цілком очевидних наслідків цього дійства.

- Чому я повинна це робити? - спитала Ія, хоча прекрасно знала відповідь, про це полковник говорив все її життя, скільки пам'ятає себе.

"Бо через нього померла твоя мама" - такі слова чула постійно, ще з тих часів, коли навіть до школи не ходила.

Наче в судомі, її рука стиснулась, раз за разом пролунало три постріли. Кулі потрапили у кожного з члена сім'ї. Не тільки чоловік, також його дружина та дочка впали замертво із кривавими слідами у області грудей, котрі, мов трояндовий бутон, тільки розростались.