Глава 10

Ранок неділі мав би пахнути кавою та свіжими тостами, але натомість він пахнув тривогою. Аліса прокинулася близько дев'ятої, потягнулася і здивовано прислухалася. Зазвичай Рендал уже давно сидів на килимі з Архивом, гортав дитячі енциклопедії або намагався «домовитися» з пилососом. Але у квартирі панувала важка, абсолютна тиша. Вона вийшла з-за ширми і завмерла. Напівельф лежав на своєму розкладеному дивані, згорнувшись у тугий клубок під двома пледами. Його завжди бліда шкіра зараз мала нездоровий, майже прозорий відтінок, а на вилицях палав лихоманковий рум'янець. Рендала била дрібна, неконтрольована дрож. Аліса кинулася до нього, торкнулася його чола і ледь не відсмикнула руку: шкіра горіла, мов розпечена піч. Його організм, який сімдесят років формувався в ідеально збалансованому, наповненому магією кліматі Вілламора, просто не мав жодної зброї проти банального київського риновірусу. Вчорашній весняний дощ і прохолодний балкон стали останньою краплею для його ослабленого переходом імунітету.

— Рендале... Ромо, ти мене чуєш? — Аліса обережно поплескала його по щоці.

Він важко розплющив очі. Бурштиновий погляд був каламутним, розфокусованим. Він спробував щось сказати, але з пересохлого горла вирвався лише болісний хрип.

— Лежи. Я зараз, — Аліса метнулася до аптечки, дістала звичайний ртутний термометр і повернулася. — Треба поміряти температуру. Підніми руку.

Коли Рендал побачив тонку скляну паличку з блискучим металевим наконечником, його очі розширилися від жаху. У його світі подібні скляні артефакти використовували інквізитори, щоб вимірювати рівень темної магії в крові, і процес цей був вкрай неприємним. Він з останніх сил відсахнувся до спинки дивана, замотавши головою і ховаючи руки під плед.

— Рендале, припини! Це не зброя і не магічний щуп! — Аліса не витримала, сіла на край дивана, рішуче відгорнула ковдру і сама вставила термометр йому під пахву, притиснувши його руку своїм тілом. — Це просто скло і метал. Воно міряє жар. Сиди тихо.

Поки п'ять хвилин тягнулися, немов години, у голові Аліси розгорталася справжня панічна атака. Її гіпервідповідальність малювала найстрашніші сценарії. Вона не могла викликати швидку допомогу. Що вона скаже диспетчеру? «Добрий день, у мого троюрідного брата з Карпат температура сорок, а ще в нього загострені вуха і немає жодного запису в медичному реєстрі з моменту народження»? Його б забрали в інфекційне відділення, а потім, чого доброго, в якусь секретну лабораторію.

Вона витягла термометр. 39.2.

— Так, містере ельф, ми будемо лікуватися тим, що дала Земля, — Аліса зібрала волосся в тугий пучок, перетворюючись із розгубленої дівчини на рішучу медсестру.

Вона принесла з кухні склянку теплої води і дві білі таблетки парацетамолу. Але Рендал, побачивши синтетичні ліки, знову влаштував бунт. Він дотягнувся до свого блокнота на тумбочці і тремтячою рукою, ламаючи літери, намалював щось схоже на покручений корінь із кричущим людським обличчям.

«Мандрагора. Або пил рогу єдинорога. Отрута біла!» — криво надряпав він.

— У мене немає мандрагори! А якщо і є, то вона в супермаркеті в овочевому відділі лежить під виглядом імбиру! — Аліса зітхнула, сідаючи поруч. Вона пом'якшила тон, дивлячись у його змучені очі. — Будь ласка, Рендале. Я знаю, що ти боїшся нашої «хімії».  Але це допоможе. Заради мене.

Слова «заради мене» спрацювали краще за будь-які вмовляння. Рендал важко зітхнув, поклав таблетки на язик і запив їх водою, скривившись так, ніби проковтнув жменю попелу.

До середини дня температура піднялася ще вище. Жарознижувальні діяли повільно, бо інопланетний метаболізм боровся з ними так само відчайдушно, як і з вірусом. Рендал впав у важкий, липкий напівсон. Аліса сиділа на підлозі біля його дивана. Вона поставила поруч миску з прохолодною водою та оцтом і кожні десять хвилин міняла вологий рушник на його палаючому лобі. Раптом Рендал різко вдихнув. Його голова метнулася по подушці, брови болісно зійшлися на переніссі. А потім він заговорив. Це не було те жахливе, ламане хрипіння, яким він намагався вимовляти українські слова. Голос, який повернувся до нього в маренні, був глибоким, чистим і неймовірно резонуючим. Він говорив мовою Вілламора. Звуки, що лилися з його вуст, не були схожі на жодну земну мову. Вони переливалися, ніби вітер грав на тонких кришталевих дзвіночках, переплітаючись із низьким шелестом осіннього листя та гуркотом далекого водоспаду. У цій мові не було жорстких приголосних, вона струменіла безперервним потоком стародавньої магії.

Він кликав когось. Можливо, свого наставника, можливо, матір. Його інтонації стрибали від відчайдушного прохання до владного наказу. Аліса завмерла, притиснувши до грудей мокрий рушник. Слухаючи цю інопланетну, неможливо красиву симфонію його голосу, вона вперше по-справжньому, фізично відчула прірву між ними. Він був істотою з казки, древнім магом, який випадково впав у її сіру реальність. Він був надто величним для цієї тісної квартири на третьому поверсі. На очі навернулися сльози безсилля. Але коли Рендал у маренні простягнув руку, хапаючи порожнечу, Аліса відкинула всі свої страхи. Вона міцно перехопила його гарячу, спітнілу долоню обома своїми руками.

— Я тут, Рендале. Я тут, усе добре, — тихо шепотіла вона, сподіваючись, що інтонація важливіша за слова. — Ти не один. Я тебе не відпущу.

Він міцно стиснув її пальці, його дихання трохи вирівнялося, а чужа, співуча мова стихла до ледь чутного мурмотіння. Криза минула, коли сонце вже почало ховатися за дахи сусідніх багатоповерхівок. Рендал повільно розплющив очі. Голова була важкою, ніби налита свинцем, але нестерпний жар відступив. Кімната тонула у м'яких фіолетових сутінках. Пахло чимось солодким і терпким – малиновим варенням та евкаліптом.