Глава 9

На Вілламорі ранок завжди починався з дзвону кришталевих годинників на вежах Університету. Магія не знала втоми, ефір пульсував у жилах світу безперервно, тому концепція «дня, коли можна нічого не робити» для студента Рендала обмежувалася лише тими годинами, коли він успішно ховався від кураторів у бібліотеці. Тому, коли сонячне проміння пробилося крізь щілини жалюзі київської квартири, Рендал прокинувся рівно о шостій. Він безшумно встав, заправив свій диван так, щоб на ньому не залишилося жодної зморшки, і сів на підлогу, схрестивши ноги. Архів, мруживши жовті очі, перебрався йому на коліна, увімкнувши свій внутрішній муркотливий мотор.

Аліса прокинулася лише об одинадцятій. Вона вийшла з-за ширми, розпатлана, у завеликій футболці, сонно потираючи очі. Побачивши її, Рендал просяяв. Він обережно переклав кота на килим, підвівся і, старанно артикулюючи кожен склад, вимовив свою першу завчену фразу цього дня:

— До-бро-го... ран-ку.

Аліса усміхнулася, спираючись на одвірок.

— Доброго ранку, жайворонку. Ти чого так рано підірвався? Нам сьогодні нікуди не треба.

Рендал нерозуміюче схилив голову набік. Він дістав з кишені свій незмінний блокнот і швидко написав: «У нас немає роботи в архіві чи з квітами? Сонце вже високо. Час діяти».

— Сьогодні субота, Рендале, — Аліса пройшла на кухню і поставила чайник. — Вихідний. День, коли люди Землі легально існують у режимі енергозбереження. Ми спимо, їмо і робимо те, що хочемо, а не те, що треба.

Напівельф спантеличено кліпнув. Світ, який винаходить зброю і літає в космос, витрачає цілий день на... лінощі? Це здавалося йому одночасно обурливо нераціональним і геніальним. Він сів за стіл, спостерігаючи, як Аліса робить гарячі бутерброди з сиром та помідорами. Коли вона поставила перед ним тарілку, він відкусив шматочок, прикрив очі від задоволення, і видав другу фразу:

— Ду-же... смач-но.

— Ти робиш неймовірні успіхи. А тепер скажи, чого б тобі хотілося сьогодні?

Рендал дожував бутерброд, нахилився трохи вперед і, дивлячись їй прямо в очі, з кумедним, розтягнутим акцентом запитав:

— Що... ро-би-мо?

— Якщо вже ми відпочиваємо, то робитимемо це правильно, — заявила Аліса після сніданку. Вона підійшла до невеликої чорної колонки на полиці і натиснула кілька кнопок на своєму телефоні.

Рендал з цікавістю спостерігав за черговим технологічним ритуалом. Раптом кімнату наповнив звук. Це був легкий інді-фолк: спочатку зазвучали перебори акустичної гітари, а потім вступив глибокий, трохи хрипкий чоловічий голос. Напівельф здригнувся. Він інстинктивно почав шукати очима джерело магії, музиканта, інструмент... але звук лився просто з маленької чорної коробочки. Він підійшов ближче і завмер. Музика на Вілламорі була невіддільна від заклинань. Барди використовували ефір, щоб змусити струни звучати гучніше, щоб змусити слухачів плакати або сміятися за допомогою легкого магічного впливу на їхні емоції. Але ця земна музика... у ній не було жодної краплі магії. Проте вона проникала прямо під шкіру.

Рендал заплющив очі. Він чув, як пальці невидимого музиканта ковзають по струнах, чув його дихання між словами. У цьому звуці була така відчайдушна, гостра туга за чимось прекрасним, яка буває лише у смертних. Люди відчували час інакше. Вони знали, що їхнє життя коротке, тому вкладали у своє мистецтво таку концентрацію почуттів, яка ельфам, з їхніми століттями попереду, була просто недоступна. Він сів прямо на підлогу біля колонки, обхопивши коліна руками, і просто слухав ритм, дозволяючи цій «симфонії без магії», щаповнити порожнечу всередині. Аліса сиділа на дивані з книжкою і час від часу кидала на нього м'які, теплі погляди. Вона розуміла: для нього це не просто пісня, це ще одне знайомство з душею Землі. Ближче до обіду Аліса вирішила, що настав час для кулінарного майстер-класу.

— Піца і бутерброди це добре, але сьогодні ми готуємо справжню італійську пасту з овочевим соусом, — оголосила вона, викладаючи на стіл перець, цукіні, помідори та часник. — Твоє завдання – нарізати овочі дрібними кубиками.

Вона дала йому великий кухарський ніж і показала, як правильно згинати пальці, щоб не відрізати собі фалангу.

— Ось так, повільно. Вниз і вперед. Зрозумів?

Рендал кивнув. Він узяв ніж. Лезо ідеально лягло в його довгу, витончену долоню. Він примружився, оцінюючи червоний болгарський перець, як супротивника. А потім почалася магія, яка не мала жодного стосунку до ефіру.

Тук-тук-тук-тук-тук!

Ніж у руці напівельфа перетворився на розмиту сталеву пляму. Його рухи були настільки точними, швидкими і ритмічними, що Аліса від несподіванки впустила пачку з макаронами. За п'ятнадцять секунд перець був перетворений на ідеально рівні, міліметрові кубики. Рендал недбало відсунув їх лезом на край дошки і потягнувся за цукіні.

— Ей, ей, полегше, ельфійський ніндзя! — розсміялася Аліса, піднімаючи макарони з підлоги. — Ти де так навчився? У вас там на Вілламорі бойові кулінарні мистецтва викладають?

Рендал гордо усміхнувся, витер руки рушником і черканув у блокноті: «Коли тобі сімдесят років, і ти п'ятдесят із них намагаєшся швидко нарізати інгредієнти для зілля до приходу професора, ти вчишся працювати руками».

— Тобі треба було не в оранжерею йти, а шеф-кухарем у дорогий ресторан, — похитала головою дівчина.