Глава 8

Дорога до оранжереї зайняла майже годину. Вони їхали на старенькому трамваї, який з брязкотом і скреготом пробирався крізь ранкові затори київських вулиць. Рендал сидів біля вікна, насунувши свою сіру шапку-біні майже на самі очі, і з легкою тугою дивився на сірий асфальт. Місто пахло бензином, вогким бетоном і поспіхом. Але щойно вони вийшли на потрібній зупинці на околиці і звернули в непримітний провулок, пейзаж змінився. За високим парканом виднілися скляні дахи великих теплиць. Коли Аліса відчинила важкі металеві двері головного павільйону, на них одразу дихнуло густим, вологим теплом. ​

Рендал завмер на порозі. Він заплющив очі і зробив глибокий, повільний вдих. Його легені, які останні дні страждали від міського смогу, нарешті наповнилися знайомим до болю ароматом. Тут пахло вогким торфом, перегноєм, мокрим камінням і гострою, солодкою зеленню тисяч живих рослин. Це був запах життя. ​Його плечі, які він рефлекторно тримав напруженими від самого моменту переходу на Землю, нарешті опустилися. Напівельф зробив крок уперед і простягнув руку до величезного, розлогого листка монстери, що звисав над проходом. Його довгі пальці з ніжністю, що межувала з благоговінням, погладили гладку зелену поверхню, ніби він вітався зі старим, добрим другом після довгої розлуки.

​— О, Аліско! Привіт, пташко, — пролунав густий, басовитий голос.

​З-за рядів з фікусами вийшов дядько Борис. Це був кремезний чоловік років шістдесяти, у заляпаному землею зеленому фартуху, з руками, які нагадували коріння старого дуба. Він витер долоні об ганчірку і скептично примружився, розглядаючи худорлявого хлопця в мішкуватій куртці та шапці.

​— То це і є твій Рома? — Борис хмикнув. — Худий який. Його вітром не здує, якщо я попрошу мішок із добривами перенести?

​— Доброго ранку, дядьку Борю, — усміхнулася Аліса. — Він тільки з вигляду такий. Насправді він дуже витривалий. І рослини любить більше за людей.

​Вона нахилилася ближче і змовницьки, але так, щоб Рендал чув, повторила легенду про карпатського ведмедя, шок і втрату голосу. Дядько Борис почухав сиву щетину, перевів погляд на хлопця, який стояв з ідеально рівною спиною і дивився на нього своїми незвичними бурштиновими очима.

​— З ведмедем, кажеш, зустрівся? Буває. Головне, щоб руки з правильного місця росли, а балакати з квітами можна і подумки, — Борис кивнув у бік робочого столу в кутку. — Ну, ходімо, Романе. Подивимося, який ти горянин.

​Він підвів Рендала до великого пластикового горщика, з якого стирчав величезний, покручений фікус. Його коріння пробило дно і сплелося в тугий, безнадійний вузол. Рослина виглядала хворобливо, листя пожовкло.

​— Цей паршивець задихається. Треба пересадити в більшу діжку. Але коріння таке заплутане, що мої дівчата-помічниці бояться його чіпати, щоб не поламати. Впораєшся? Рукавиці он там.

​Рендал подивився на фікус. Потім на запропоновані гумові рукавиці. Він похитав головою, зняв свою куртку, акуратно поклав її на стілець і закотив рукави худі. Рукавиці були образою для природи. Між шкірою та землею не повинно бути бар'єрів. ​Він опустився на коліна біля горщика. Аліса затамувала подих. Дядько Борис склав руки на грудях.

​Рендал не використовував магію. Він занурив довгі пальці в землю, намацуючи клубок коріння. За сімдесят років життя на Вілламорі він вивчив ботаніку не за підручниками, а спостерігаючи за тим, як ростуть віковічні ліси. Він знав, де у рослини проходять головні «артерії», а де – дрібні капіляри. Його рухи були плавними, точними і неймовірно швидкими. Він ледь помітно натискав на земляну грудку, і та сама розсипалася під його пальцями. Він розплутував коріння фікуса так, як досвідчена ткаля розплутує найтонший шовк: без жодного ривка, без жодного хрускоту зламаного корінця. Він не просто пересаджував рослину; він домовлявся з нею.

​За п'ятнадцять хвилин фікус сидів у новій просторій діжці, присипаний свіжим субстратом, і навіть здавалося, ніби його листя трохи піднялося. ​Дядько Борис стояв, привідкривши рота.

— Трясця твоїй матері... — тихо пробурмотів старий садівник. — Я в житті не бачив, щоб хтось так відчував корінь. Беремо. Будеш працювати в дальньому крилі, там найвибагливіші екземпляри.

​Аліса полегшено видихнула і показала Рендалу великий палець. Напівельф відповів їй легкою, замурзаною в землі усмішкою.

​— Гаразд, хлопці, залишаю вас, мені час в архів, — сказала дівчина, поправляючи сумку. — Ромо, слухайся дядька Бориса. Я заберу тебе о шостій.

​Наступні години для Рендала стали справжнім одкровенням. ​Залишившись наодинці з рослинами в дальньому крилі оранжереї, він ходив між рядами і слухав. Рослини Землі були глухонімими. У них не було того іскристого магічного ефіру, який дозволяв вілламорським лісам спілкуватися між собою на сотні миль. Але вони були живими. Вони дихали, вони тягнулися до світла, вони відчували спрагу. ​І Рендал міг їх «чути»: не вухами і не магією, а чистою емпатією. Він бачив ледь помітну зміну кольору на краєчку листка і знав: цій папороті забагато сонця, її треба посунути в тінь. Він торкався ґрунту і розумів, що цим бегоніям не вистачає азоту. ​Він набрав у лійку відстояної води і почав поливати ряди. Робота була фізичною, монотонною, але вона заспокоювала його розбурханий розум краще за будь-які медитації. Щоб не було так тихо, він почав співати. Точніше, оскільки його горло все ще не слухалося, він почав тихо мугикати вілламорську колискову – пісню без слів, побудовану на низьких, вібруючих грудних нотах.