Дорога до оранжереї зайняла майже годину. Вони їхали на старенькому трамваї, який з брязкотом і скреготом пробирався крізь ранкові затори київських вулиць. Рендал сидів біля вікна, насунувши свою сіру шапку-біні майже на самі очі, і з легкою тугою дивився на сірий асфальт. Місто пахло бензином, вогким бетоном і поспіхом. Але щойно вони вийшли на потрібній зупинці на околиці і звернули в непримітний провулок, пейзаж змінився. За високим парканом виднілися скляні дахи великих теплиць. Коли Аліса відчинила важкі металеві двері головного павільйону, на них одразу дихнуло густим, вологим теплом.
Рендал завмер на порозі. Він заплющив очі і зробив глибокий, повільний вдих. Його легені, які останні дні страждали від міського смогу, нарешті наповнилися знайомим до болю ароматом. Тут пахло вогким торфом, перегноєм, мокрим камінням і гострою, солодкою зеленню тисяч живих рослин. Це був запах життя. Його плечі, які він рефлекторно тримав напруженими від самого моменту переходу на Землю, нарешті опустилися. Напівельф зробив крок уперед і простягнув руку до величезного, розлогого листка монстери, що звисав над проходом. Його довгі пальці з ніжністю, що межувала з благоговінням, погладили гладку зелену поверхню, ніби він вітався зі старим, добрим другом після довгої розлуки.
— О, Аліско! Привіт, пташко, — пролунав густий, басовитий голос.
З-за рядів з фікусами вийшов дядько Борис. Це був кремезний чоловік років шістдесяти, у заляпаному землею зеленому фартуху, з руками, які нагадували коріння старого дуба. Він витер долоні об ганчірку і скептично примружився, розглядаючи худорлявого хлопця в мішкуватій куртці та шапці.
— То це і є твій Рома? — Борис хмикнув. — Худий який. Його вітром не здує, якщо я попрошу мішок із добривами перенести?
— Доброго ранку, дядьку Борю, — усміхнулася Аліса. — Він тільки з вигляду такий. Насправді він дуже витривалий. І рослини любить більше за людей.
Вона нахилилася ближче і змовницьки, але так, щоб Рендал чув, повторила легенду про карпатського ведмедя, шок і втрату голосу. Дядько Борис почухав сиву щетину, перевів погляд на хлопця, який стояв з ідеально рівною спиною і дивився на нього своїми незвичними бурштиновими очима.
— З ведмедем, кажеш, зустрівся? Буває. Головне, щоб руки з правильного місця росли, а балакати з квітами можна і подумки, — Борис кивнув у бік робочого столу в кутку. — Ну, ходімо, Романе. Подивимося, який ти горянин.
Він підвів Рендала до великого пластикового горщика, з якого стирчав величезний, покручений фікус. Його коріння пробило дно і сплелося в тугий, безнадійний вузол. Рослина виглядала хворобливо, листя пожовкло.
— Цей паршивець задихається. Треба пересадити в більшу діжку. Але коріння таке заплутане, що мої дівчата-помічниці бояться його чіпати, щоб не поламати. Впораєшся? Рукавиці он там.
Рендал подивився на фікус. Потім на запропоновані гумові рукавиці. Він похитав головою, зняв свою куртку, акуратно поклав її на стілець і закотив рукави худі. Рукавиці були образою для природи. Між шкірою та землею не повинно бути бар'єрів. Він опустився на коліна біля горщика. Аліса затамувала подих. Дядько Борис склав руки на грудях.
Рендал не використовував магію. Він занурив довгі пальці в землю, намацуючи клубок коріння. За сімдесят років життя на Вілламорі він вивчив ботаніку не за підручниками, а спостерігаючи за тим, як ростуть віковічні ліси. Він знав, де у рослини проходять головні «артерії», а де – дрібні капіляри. Його рухи були плавними, точними і неймовірно швидкими. Він ледь помітно натискав на земляну грудку, і та сама розсипалася під його пальцями. Він розплутував коріння фікуса так, як досвідчена ткаля розплутує найтонший шовк: без жодного ривка, без жодного хрускоту зламаного корінця. Він не просто пересаджував рослину; він домовлявся з нею.
За п'ятнадцять хвилин фікус сидів у новій просторій діжці, присипаний свіжим субстратом, і навіть здавалося, ніби його листя трохи піднялося. Дядько Борис стояв, привідкривши рота.
— Трясця твоїй матері... — тихо пробурмотів старий садівник. — Я в житті не бачив, щоб хтось так відчував корінь. Беремо. Будеш працювати в дальньому крилі, там найвибагливіші екземпляри.
Аліса полегшено видихнула і показала Рендалу великий палець. Напівельф відповів їй легкою, замурзаною в землі усмішкою.
— Гаразд, хлопці, залишаю вас, мені час в архів, — сказала дівчина, поправляючи сумку. — Ромо, слухайся дядька Бориса. Я заберу тебе о шостій.
Наступні години для Рендала стали справжнім одкровенням. Залишившись наодинці з рослинами в дальньому крилі оранжереї, він ходив між рядами і слухав. Рослини Землі були глухонімими. У них не було того іскристого магічного ефіру, який дозволяв вілламорським лісам спілкуватися між собою на сотні миль. Але вони були живими. Вони дихали, вони тягнулися до світла, вони відчували спрагу. І Рендал міг їх «чути»: не вухами і не магією, а чистою емпатією. Він бачив ледь помітну зміну кольору на краєчку листка і знав: цій папороті забагато сонця, її треба посунути в тінь. Він торкався ґрунту і розумів, що цим бегоніям не вистачає азоту. Він набрав у лійку відстояної води і почав поливати ряди. Робота була фізичною, монотонною, але вона заспокоювала його розбурханий розум краще за будь-які медитації. Щоб не було так тихо, він почав співати. Точніше, оскільки його горло все ще не слухалося, він почав тихо мугикати вілламорську колискову – пісню без слів, побудовану на низьких, вібруючих грудних нотах.