Глава 2

Стрілка на старому настінному годиннику архіву невблаганно наближалася до шостої вечора. Аліса знала: рівно о вісімнадцятій нуль-нуль сходами важко зачовгає охоронець Петрович, брязкаючи в'язкою ключів розміром із середньовічний моргенштерн. І якщо він побачить у закритому на санітарний день приміщенні невідомого хлопця без перепустки, у якого замість нормальної мови виривається лише здавлений клекіт, пояснювати доведеться довго. Можливо, навіть поліції.

— Так, слухайте мене уважно, пане Лісовий, — Аліса швидко засунула його магічний паспорт у свою сумку, змусивши Рендала обурено змахнути руками. — Я вам це віддам, коли ми вийдемо. А зараз нам треба проскочити повз охорону. І в цій вашій... шторі... ви привертаєте занадто багато уваги.

Вона підійшла до шафки для персоналу і витягла звідти свою запасну вітровку. Яскраво-жовту, з неоновими відбивачами, куплену колись для вечірніх пробіжок, які так і не стали звичкою.

— Одягайте, — вона безцеремонно тицьнула куртку йому в груди.

Рендал подивився на шматок синтетичної тканини з таким жахом, ніби йому запропонували загорнутися у шкіру отруйної жаби. Він притиснув до себе поли своєї темно-синьої мантії і гнівно замотав головою. Для студента Вілламора мантія була символом статусу, доказом приналежності до магічної академії! Зняти її перед смертною? Нечувано! Він почав щось швидко писати в повітрі пальцем, виразно закочуючи очі.

— Я не розумію вашу пантоміму, — прошипіла Аліса, чуючи, як десь нагорі вже рипнули двері. — Або ви надягаєте це, або залишаєтеся тут спілкуватися з Петровичем. Він глухий на одне вухо і вірить у рептилоїдів, ви з ним точно знайдете спільну мову.

Зрозумівши з її інтонації, що вибору немає, Рендал з мученицьким зітханням дозволив Алісі накинути куртку. Знімати мантію він навідріз відмовився, тому вітровку довелося натягувати прямо поверх неї. Результат був катастрофічним. Куртка Аліси була на нього замала: рукави ледь доходили до ліктів, жовтий нейлон натягнувся на грудях, а з-під низу стирчав синій поділ, роблячи його схожим на дуже сумного, екзотичного птаха.

— Ідеально. Ходімо, — Аліса схопила його за лікоть і потягла до чорного ходу.

Вони вислизнули з підвалу в прохолодні сутінки березневого Києва 2026 року. І щойно важкі металеві двері архіву зачинилися за їхніми спинами, Рендал завмер. Світ ударив по ньому звідусіль одночасно.

Першим шоком стало повітря. На Вілламорі кожен вдих був наповнений ефіром: тонкою, ледь відчутною вібрацією магії, яка гріла легені. Тут ефіру не було. Повітря здавалося мертвим, порожнім і колючим. Натомість воно було переповнене запахами, яких його мозок не міг розпізнати: їдкий сморід вихлопних газів, різкий аромат смаженої олії з кіоску неподалік, металевий присмак вогкості після недавнього дощу. Рендал зробив хиткий крок і ледь не впав. Вулиця ревіла. Зі свистом промчала машина, блимнувши червоними габаритними вогнями. Для Рендала це був металевий звір із палаючими очима, який гарчав так, що вібрувала бруківка під ногами. Загорілася неонова вивіска цілодобової аптеки, і її пульсуюче зелене світло різало очі гірше за сонячне затемнення. Дихання напівельфа збилося. Його століттями ізольований мозок просто відмовлявся обробляти таку кількість інформації. Відчувши запаморочення і чистий, тваринний страх, Рендал інстинктивно простягнув руку і мертвою хваткою вчепився в рукав кардигана Аліси.

Дівчина здригнулася від несподіванки. Вона хотіла зробити зауваження, але подивилася на його обличчя. З нього зникла вся його попередня саркастичність. Рендал був блідий, його бурштинові очі розширилися, а дихання було поверхневим і частим. Він тримався за неї так, ніби вона була єдиним якорем у штормовому морі. Її прагматичність дала збій. Вона побачила не дорослого хлопця, а розгублену істоту, яка вперше побачила світ. Аліса обережно накрила його зблідлу долоню своєю.

— Тихіше, — м'яко сказала вона, раптом перейшовши на «ти». — Це просто машини. Вони не кусаються. Ходімо, тобі треба сісти.

Вона довела його до найближчого скверу і посадила на дерев'яну лавку під каштаном, що тільки-но почав випускати перші бруньки.

— Сиди тут і не рухайся. Я зараз.

Аліса підійшла до вуличного кавового автомата, який світився синім екраном у темряві. Купивши два еспресо, вона повернулася до лавки.

— Тримай. Це кава. Вона гаряча, обережно.

Рендал обома руками взяв тонкий паперовий стаканчик. Картон здався йому неймовірно крихким. Він обережно принюхався. Пахло паленими зернами і чимось земляним. Він зробив маленький ковток, і його обличчя скривилося в такій карикатурній гримасі відрази, що Аліса не витримала і тихо пирхнула. Він подивився на неї з глибоким докором, але раптом відчув, як по венах розливається тепло, а серце починає битися трохи бадьоріше. Кофеїн. Це було не магічне зілля відновлення, але ефект йому сподобався. Він зробив ще один обережний ковток. Аліса тим часом дістала з сумки блокнот і ручку, поклавши їх на коліна хлопцю.

— Отже, Рендале. Давай начистоту. З якої лікарні чи секти ти втік? Тільки не пиши мені вірші, пиши по суті.

Рендал поставив каву на лавку, взяв ручку і почав повільно, висунувши кінчик язика від старання, виводити літери. Через хвилину він простягнув їй блокнот.

«Я не з секта. Я з Вілламор. Це земля але за магічний стіна. Ви нас забути 2000 роки тому. Я просто хотіти подивитися ваш світ. Тепер двері зник. Упс.»