Глава 1

Нижній ярус бібліотеки Вілламорського Університету нагадував склеп, у якому замість мерців спочивали ідеї. Тут пахло сухою шкірою, пліснявою та тим особливим видом старого паперу, який розсипається, варто лише на нього не так подивитися. Рендал чхнув. Звук луною прокотився між височенними стелажами, загубившись десь у темряві. Напівельф потер кінчик ледь загостреного вуха і похмуро подивився на мітелку від пилу у своїй руці. За людськими мірками йому було сімдесят – солідний вік, час писати мемуари та скаржитися на поперек. За мірками напівельфів він був студентом у самому розквіті сил, чия карколомна академічна кар'єра щойно врізалася у бетонну стіну ректорського гніву.

— «Не бажаєш вчитися — будеш працювати», — передражнив він скрипучий голос ректора, театрально змахуючи мітелкою над фоліантом з історії магічних бар'єрів. — Наче протирання пилу з трактатів розширює свідомість краще, ніж здоровий восьмигодинний сон на задній парті.

Він зітхнув, заправив неслухняне попелясто-русяве пасмо за вухо і побрів уздовж стелажа. Саме тоді він її й побачив.

Двері.

Вони не вписувалися в архітектуру. Університет був збудований з білого мармуру та зачарованого скла, а ці двері виглядали так, ніби їх витягли з хатини божевільного відлюдника: темне, поїдене шашелем дерево, важкі ковані петлі та ледь помітне сяйво рун, вирізьблених по контуру одвірка. Рендал знав напам'ять план бібліотеки, він вивчив його, шукаючи найкращі місця для схованок від кураторів. Цих дверей тут не було. Ні вчора, ні сто років тому. Здоровий глузд підказував розвернутися і доповісти керівництву. Але Рендал ніколи не дружив зі здоровим глуздом. Цікавість, гостра і непереборна, штовхнула його вперед. Він простягнув руку, торкнувся холодної металевої ручки і натиснув. Двері подалися без жодного скрипу. Звідти війнуло чимось дивним: сумішшю вихлопних газів, дешевої розчинної кави та... озону. Рендал зробив крок уперед, маючи намір лише одним оком зазирнути в темряву, але його нога зачепилася за невидимий поріг. Світло спалахнуло, простір вивернувся навиворіт, і напівельф полетів шкереберть, боляче вдарившись коліном об щось металеве.

Київ. Вівторок. 14:30.

Аліса Вікторівна Чайка поправила окуляри, які вкотре сповзли на кінчик носа, і зробила ковток вже холодної кави. У цокольному приміщенні міського архіву панувала благословенна тиша. Жодних відвідувачів, жодних телефонних дзвінків. Тільки вона, теплий в'язаний кардиган і двісті неопрацьованих папок за 1998 рік, які треба було внести в електронну базу. Вона любила цю роботу. Поки її однолітки підкорювали кар'єрні сходинки у скляних офісах, Аліса знаходила спокій серед пожовклих сторінок. Тут історія була впорядкованою і зрозумілою. Тут не було хаосу. Раптом з боку старої комірчини, де зберігалися зламані швабри та архівні коробки, які не відкривали з часів розпаду Радянського Союзу, почувся гуркіт. Аліса завмерла. Щури? Знову труби прорвало?

Вона обережно підвелася, взяла зі столу важкий степлер (про всяк випадок) і рушила до дверей. Не встигла вона зробити й трьох кроків, як двері комірчини різко відчинилися. Звідти, плутаючись у полах завеликої темно-синьої мантії, схожої на дизайнерський балахон, вивалився хлопець. Він з гуркотом перечепився через залізне відро, змахнув руками, намагаючись втримати рівновагу, і гепнувся прямо на купу списаного паперу. Аліса завмерла, міцніше стиснувши степлер. Хлопець підняв голову. У нього було розгублене обличчя, розпатлане попелясте волосся і неймовірно яскраві, бурштиново-зелені очі, які зараз дивилися на неї з абсолютною панікою.

— Вибачте, — голос Аліси пролунав напрочуд спокійно, хоча серце билося десь у горлі. — Але сьогодні санітарний день. Архів зачинено для читачів. І, до речі, вихід знаходиться в іншому боці.

Рендал кліпнув. Дівчина перед ним виглядала дивно: на носі якась конструкція зі скла та дроту, одягнена в грубу в'язану тканину. Він озирнувся назад. Дверей не було. Замість рунічного порталу була глуха стіна, заставлена швабрами. Порожнеча. Бар'єр Вілламора не працює у зворотний бік. Усвідомлення вдарило його, як мішок з камінням. Він на Землі. Він застряг. Рендал відкрив рота, щоб сказати, що сталася жахлива помилка, і запитати, де тут найближчий відділ магічного правопорядку.

— Агрх... кхм... е-е... — вирвалося з його горла.

Закляття всерозуміння, вбудоване в кожного жителя Вілламора, чудово розшифрувало слова дівчини. Але його власний мовний апарат відмовився відтворювати місцеві звуки. Вони здавалися йому жорсткими, чужими. Мова просто не слухалася.

— Вам погано? — Аліса трохи опустила степлер, стурбовано насупивши брови. — Води принести? Ви звідки взагалі вилізли? Це службове приміщення. Ви що, якийсь пранкер? Косплеєр?

Рендал відчайдушно замотав головою. Він підскочив на ноги, вказуючи спочатку на себе, потім на комірчину, потім зробив руками широкий жест, що мав символізувати «магічний портал, який щойно зник», але виглядало це так, ніби він показував розмір величезної риби.

— Так, зрозуміло, — Аліса зітхнула і потягнулася до кишені джинсів за телефоном. — Я викликаю охорону. Або швидку. Або і те, і інше.

Побачивши чорну прямокутну коробочку в її руках (Артефакт зв'язку? Зброя?), Рендал запанікував. Він почав обмацувати свої кишені, шукаючи хоч щось, що могло б пояснити ситуацію. Його рука намацала щось тверде. Магія Вілламора, адаптуючи його до нового світу, залишила прощальний подарунок. Він витягнув невелику синю книжечку із золотим гербом і, зробивши заспокійливий жест руками, обережно простягнув її Алісі. Вона підозріло подивилася на хлопця, потім на документ. Це був звичайнісінький біометричний паспорт громадянина України. Новенький. Він навіть пахнув свіжою фарбою і... чимось схожим на грозу. Аліса розгорнула його. З фотографії на неї дивився цей самий хлопець, тільки з трохи більш прилизаним волоссям.