А 1.1 Ти входиш не з того боку

Ти входиш не з того боку.

Це стає зрозуміло не одразу — тільки коли за спиною зачиняється важка стулка і все, що досі здавалося тлом, повертається до тебе обличчям.

Тут тепліше, ніж має бути.

Ліворуч тягнеться ряд однакових заглибин. У деяких горить світло. В одній рухається вода або відображення води. З іншої чути неголосну лічбу:

— …сім, вісім, дев'ять…

Після дев'яти щоразу настає пауза.

Десяти немає.

На підлозі проведено лінію. Вона починається біля твоїх ніг і йде за перегородку. Колір неможливо визначити. Якщо дивитися прямо — темний. Якщо відвернутися — майже білий.

Ти йдеш уздовж лінії.

На стінах висять речі, призначення яких ти колись знав. Вузька рамка. Дві зчеплені дуги. Пластина зі стертим краєм. Маленький предмет, загорнутий у тканину й перев'язаний тричі.

Вузол знайомий тобі краще за сам предмет.

Ти зупиняєшся.

За перегородкою хтось теж перестає рухатися.

Чути дихання.

Не чуже.
Не твоє.

На найближчій стіні проступають сліди долонь. Одні лишені давно: вони бліді, майже вбралися в стіну. Інші ще вологі. Серед них є відбиток, у який твоя рука лягла б точно, без залишку.

Але ти не прикладаєш руку.

Тепер голос ближче. Він знову доходить до дев'яти й замовкає.

Ти кажеш перше, що спадає на думку.

Перегородка повторює твої слова, але не твоїм голосом. Повторює повільно, ніби виправляє вимову. У середині фрази одне слово замінено іншим.

Саме цим словом ти називав це раніше.

Або тебе запевняли, що називав.

Лінія на підлозі проходить під перегородкою. Унизу лишений просвіт — досить широкий, щоб побачити частину того, що по той бік.

Ти опускаєшся на коліна.

Спершу бачиш взуття.

Потім розумієш, що це не взуття.

Там лежить те, що зняли перед входом.

Поряд — кілька крихт, волосина, тонка смужка засохлого бруду. Вона тягнеться далі, туди, де хтось стоїть, намагаючись не торкатися підлоги.

Ти міг би зазирнути глибше.

Натомість підводишся й далі йдеш.

Коридор поступово вужчає. Стіни стають м'якшими. У них щось переміщується разом з тобою, тримаючись на тій самій висоті. Іноді воно відстає, і тоді доводиться чекати.

У кінці коридору стоїть стіл.

На столі — відкрита коробка.

Ти не бачиш, що всередині, поки не підходиш впритул.

Там усе збережено.

Не так, як було, —
так, як ти залишив.

Слід від пальця.
Загнутий ріг.
Порожнє місце між двома предметами.
Запах, що зникає тієї секунди, коли ти його впізнаєш.

На внутрішньому боці кришки написано дату.

Число тобі знайоме.

Місяць — ні.

Рік ще не настав.

Під датою лишено місце для підпису.

Ручка лежить поряд. Її кінець вологий, ніби нею щойно користувалися.

За спиною відчиняється стулка.

До приміщення входить хтось іще.

З того, як ця людина мовчить, ти розумієш: вона бачить тут зовсім інше.

Вона проходить повз заглибини, не помічаючи світла. Переступає через лінію. Знімає зі стіни загорнутий предмет і без зусиль розв'язує всі три вузли.

З-за перегородки вимовляють твоє ім'я.

Не те, яким тебе називають.

Ти обертаєшся.

Перегородки більше немає.

Перед тобою відкрите місце, що йде так далеко, аж відстань перестає зменшувати предмети. Там стоїть безліч людей. Усі стоять до тебе спиною. Кожен тримає в руках щось своє — невелике, важке, таке, що потребує обох рук.

Один із них починає повертатися.

Ти впізнаєш рух раніше за обличчя.

Людина біля столу бере ручку.

Лічба починається востаннє.

— Один.

Ти можеш піти.

— Два.

Можеш лишитися.

— Три.

Можеш нарешті подивитися.

Після цього голос далі лічить, але числа тобі більше не відомі.