29. Котедж Дракули

Артем

Таксист гальмує так різко, що в мене виникає відчуття, ніби мої нутрощі щойно поїхали далі.

— Приїхали, малята! — кидає він, наче ми не в Карпати, а на Марс приземлилися після космічної гонки, і його вуса гойдаються, як антени радіовежі.

Я піднімаю очі і… відчуваю, як в мені вмирає частина цивілізованого чоловіка.

Замість сучасного готелю зі скляними дверима, лобі з кондиціонером і бодай одним баром, перед нами стоїть… здоровенний дерев’яний котедж, ніби його збудували гуцули з думкою: “А давайте зрубимо цілий ліс!”

Дах — як у замку Дракули на бюджеті мінімаліста, вікна — перекошені, ніби їх ставили з закритими очима, а з-під ґанку визирає кіт із мордою місцевого мафіозі, який, здається, уже планує стягувати з нас данину за проживання!

Дістаю телефон, перевіряю бронювання, і перед очима спливає фото з сайту: білий фасад, скляний ліфт, ресторан із терасою, де офіціанти в смокінгах.

А в реальності — дерев’яна хатина, яка більше підходить для зйомок “Відьмака”!

— Це жарт, — бурмочу сам собі, перегортаючи сторінку в додатку, ніби шукаю шлях назад до цивілізації. — Або нічний жах.

— Ви що?! — раптом вигукує Іванна так голосно, що таксист здригається. — Це ж так аутентично! Такий вайб!

І вона вже не йде — летить у бік дверей, ледь не розчавивши того кота, який тепер дивиться на неї, як на суперника в мафіозній дуелі!

На її обличчі така радість, ніби я щойно купив їй цілий острів у Середземному морі.

— Аутентично… — повторюю я крізь зуби. — Відро в номері замість туалета — це ж теж аутентично, правда?

Таксист регоче так, ніби перед ним коміки стендапу.

Чудово, тепер у нас є глядач для цього цирку!

Я ще раз дивлюся на телефон, намагаюся знайти кнопку “Повернути гроші і гідність”, але знаходжу тільки сповіщення про оновлення додатку.

Ховаю гаджет у кишеню і зітхаю. Ну що ж, головне, що Іванна щаслива. А я… якось переживу.

Можливо, з пляшкою чогось міцного з місцевих запасів…

Виходжу з машини, тягну валізу в будинок, і тут же розумію: ґанок зроблений так, що кожна третя дошка скрипить, ніби оркестр. “І-і-і-і” вітає нас з приїздом.

— Романтика, хай йому грець… — сухо констатую.

Іванна тим часом вже всередині. Чую, як вона з захопленням кричить:

— Боже, тут справжня піч! І дерев’яні балки! І скатертина з квіточками!

Ну, принаймні хоч хтось тут у захваті…

Вношу валізи всередину будинка. Але це не будинок зовсім.

Це справжній музей народного побуту: вишиті рушники, дерев’яні лавки, портрет якогось діда з вусами, що дивиться так, ніби він засновник цього бізнесу.

Іванна стрибає біля стійки, розпитує щось у господині. Та весь час посміхається і киває у відповідь.

— Нам так пощастило! — емоціонує Іванна. — Подивіться, яка краса!

І я дивлюся.

На неї.

Вона сяє, як дитина в магазині іграшок і я ловлю себе на думці: ну добре. Якщо їй так подобається, то, можливо, я витримаю ніч у цьому “музеї”.

Хоча б заради того, щоб подивитися, як вона радіє кожній дерев’яній ложці.

Але на всяк випадок внутрішньо готуюсь до сюрпризів: замість душу — корито, замість Wi-Fi — дід із баяном, а замість сніданку — свіже молоко від тієї корови, яка зараз стоїть під вікном і пильно дивиться на мене, ніби перевіряє, чи я гідний її продукту.

Мені здається, я ще трохи постою на порозі, збираючись із силами, перш ніж піднятися в номер.

Іванна явно знайшла свій рай, а я щойно почав прощатися з мрією про спа, джакузі й нормальний матрац.

Хоча, може, тут буде сіно. Теж аутентично…

Але все ж таки у всій цій ситуації є одна хороша новина. Утакому місці точно не буде натовпу інстаграмерів, які фотографують кожен свій подих і хваляться коктейлями в сторіз.

Якщо тут взагалі буде хтось, окрім нас…