28. Шпаргалка любові

Іванна

Прокидаюся від сильного поштовху, ніби хтось вирішив перевірити, чи я чемпіонка стрибків на трампліні.

Схоже, колесо наїхало на яму — машина підстрибує вгору, а разом з нею і моє серце відлітає догори, гасаючи, як перелякана білка на каруселі!

Таксист продовжує мчати, ніби нічого не сталося, і я сподіваюся, що у машини залишилися всі чотири колеса…

Не одразу розумію, що я відпочиваю в обіймах Артема Владиславовича.

Моя голова лежить на його грудях, долоня міцно стискає його руку, яка чомусь має синюватий відтінок. Іншою рукою він спокійно обіймає мене за плечі.

Це однозначно найінтимніший момент, який колись був між нами! І коли я усвідомлюю це, відлітаю в бік, ніби тепер я підстрибнула на тій клятій ямі, тільки не від швидкості, а з ніяковості!

Мене кидає до дверей, і я червонію вся — не лише щоки, а й вуха, і, здається, навіть пальці на ногах світяться червоним, як стоп-сигнали!

Протираю очі, кліпаю віями, наче сподіваюся, що це сон, і мій бос зникне, як привид після півночі. Кліп, кліп, кліп — ніби я фотоапарат, що робить знімки.

Але Артем Владиславович нікуди не зникає.

Сидить собі спокійно, дивиться на мене, ніби така близькість між нами — буденність. І я просто забула, що ми одружені сто років, бо в мене вибіркова амнезія…

— Я заснула? — питаю розгублено, бо не встигаю вигадати щось розумніше, і мій голос звучить, як у каченяти, що виклянчує їжу.

— Очевидно, — киває Артем Владиславович, і його тон такий буденний, що я відчуваю себе Іванною з паралельної реальності.

— А… скільки нам залишилося їхати? — питаю, щоб змінити тему і не виглядати такою пригніченою.

Артем Владиславович переводить уважний погляд на годинник на запʼясті.

— Залишилося… чотири години десять хвилин… — повідомляє він.

Краще б я проспала довше! Бажано ще чотири години, щоб прокинутися вже в Карпатах з кавою в руці й без цього моменту!

Артем Владиславович відводить погляд, але на його обличчі з’являється ледь помітна усмішка, яку він намагається приховати.

— Вибачте, що заснула на вас, — кажу зніяковіло, не наважуючись дивитися йому в очі, бо відчуваю, як мої щоки знову стають буряковими.

— Нічого страшного, — відповідає він спокійно, але його голос звучить м’якше, ніж зазвичай, ніби хтось налаштував його на режим “бос із серцем”!

Намагаюся відновити свій звичний настрій, але відчуття його тепла все ще зі мною. Моє тіло, здається, записало його в пам’ять, як улюблений плейлист, хоча мозок відчайдушно намагається це видалити.

Мовчимо хвилину. Дві. П’ять. Пісні в машині скінчилися. Чути тільки, як шурхотять шини, і як покашлює таксист, ніби пробує створити саундтрек до цієї пригоди.

Я сиджу, намагаюся тримати дистанцію з Артемом Владиславовичем, Ну хоча б двадцять сантиметрів, щоб не здаватися клейкою стрічкою. Але машина знову підстрибує на ямі, і я бах! знову лину плечем до нього!

Може, дорога змовилася з моїм босом, щоб перевірити мою витривалість? Чи то я просто магніт для його плеча?

— Ви не дуже зручно сидите? — нарешті питає Артем Владиславович, дивлячись так, ніби йому байдуже.

— Ні-ні! Все ідеально! — відповідаю, хоч моє коліно вже третій раз б’ється об дверцята, і я відчуваю себе пасажиром на американських гірках без страховки.

— Якщо захочете знову заснути — знаєте, куди можна притулитися, — кидає він рівним тоном, і мене ніби током б’є!

Хочеться втекти через вікно, але там сто двадцять кілометрів на годину, і я ще не готова до подібного польоту.

Щоб якось відволіктися, дістаю телефон.

— Я можу увімкнути музику, — пропоную босу, сподіваючись, що ритми врятують мою репутацію від провалу.

— Лише не ваші “бум-бум”, — одразу бурчить Артем Владиславович.

— Це реп… — обурено шепочу, ніби захищаю свою честь.

— Це галас, — відрізає він, і я зітхаю.

Ми починаємо торг: він — за класику, я — за щось “з душею”.

Таксист не витримує і вмикає радіо сам. І що ви думаєте? Там народні пісні, причому в найкращих традиціях “ой на горі два дубки”.

Знову цей гуцульський фестиваль!

Мовчу хвилину. Дві. А потім починаю підспівувати.

Спочатку тихо, сором’язливо, а потім на всю міць, з душею, ніби я справжня поп-зірка!

І так з півгодини.

Я завжди так роблю, коли нервую: або багато говорю, або співаю.

Артем Владиславович дивиться на мене з цікавістю, може, соромиться попросити мене замовкнути.

Таксист поглядає в дзеркало заднього виду й, здається, шкодує, що взяв цей рейс.

Ну, що ж ви, дядьку? Терпіть! Це ваша робота!

Зрештою мені вдається зняти стрес, і я нарешті замовкаю.

Чую, як таксист тихо хвалить бога за тишу, ніби щойно закінчився шторм, а Артем Владиславович починає аплодувати, ніби я дала концерт у королівському палаці.

— У вас шикарний голос, Іванно, — хвалить мене бос щиро, і я широко посміхаюся.

Дивлюся на нього з вдячністю, бо завжди приємно, коли бос хвалить, навіть якщо це після мого стресового співу.

Десь за дві години в дорозі відчуваю голод. Без сніданку та хоча б якоїсь кави стає сумно.

Згадую про стратегічні запаси в моїй сумці і тягнуся за батончиками. Але в цьому бермудському трикутнику, який я гордо називаю своєю сумкою, важко ось так одразу знайти їжу, особливо коли всередині, здається, існує паралельний всесвіт, де речі живуть своїм життям і постійно міняються місцями.

Тому терпляче перебираю в руках різні предмети, немов археолог на розкопках. Натрапляю на помаду, яку шукала три дні тому. Витягую пачку серветок, які майже закінчилися. Знаходжу пакетик з горішками, які ми теж згриземо.

З подивом дістаю роздруковану шпаргалку "Десять порад, як не закохатися в начальника". О-о-о, так ось куди я її поділа…

В цей момент ми знову підстрибуємо на ямі. Мене всім тілом притискає до Артема Владиславовича, і шпаргалка зрадницьки летить йому на коліна.