27. Гуцульська гонка

Артем

Таксист мчить нас у Карпати з такою швидкістю, що світлофори не встигають червоніти. Здається, вони просто махають нам рукою, мовляв, “успіху вам, божевільні!”

А коли ми виїжджаємо з міста на трасу, пейзажі зливаються в одну різнобарвну пляму, ніби хтось узяв пензель і вирішив намалювати картину “Швидкість очима абстракціоніста”.

Я вже не розбираю, де дерева, де гори, а де моя мужність, яка загубилася десь на третьому повороті.

Може, Іванна має рацію, і нам варто змінити водія. Цього вусатого гуцула, який, здається, тренувався на гонках “Форсаж: Карпатська версія”.

Але Іванна так мило вчепилася в мою руку, що я готовий ризикувати нашими життями, аби вона продовжувала її стискати.

На крутому повороті лякаюся навіть я. А я ж не з тих, хто панікує від швидкості.

Іванна, замість того щоб втрачати свідомість, напружується ще більше, і в моїй руці чується хрускіт.

Чорт! Здається, я так непогано зекономив на костоправі!

— Пане, чи не могли б ви трохи зменшити швидкість? — благально промовляє Іванна, коли черговий поворот змушує нас обох притиснутися до дверцят.

Таксист крутить головою, ніби ображений цією пропозицією, і його вуса грізно вібрують.

— Не хвилюйтеся, панночко. Я цю дорогу знаю, як свої п’ять пальців. Ще жодного клієнта не втратив, — гордо заявляє він, а я хвилююся, що ми з Іванною можемо порушити цю неймовірно казкову статистику.

— Дуже… оптимістично… — бурмочу, намагаючись не заскиглити від болю в руці, яка тепер нагадує м’який пластилін у її міцних пальцях.

На жаль, Іванні мої страждання не передаються телепатично — вона зосереджено дивиться на дорогу, наче її погляд може уповільнити нашу колісницю смерті.

Таксист тим часом починає насвистувати мелодію, ніби ми не несемося трасою, а вирушили на недільну прогулянку з кошиком пікніка.

Я починаю втрачати терпіння. Мій внутрішній бос уже готовий вийти й керувати сам.

І саме в цей момент Іванна мружиться, ховає обличчя в мене на грудях і міцно притискається.

Вдихаю запах її волосся — солодкий, як літній мед. Всередині мене відбувається потужний вибух, ніби всі нутрощі закинули в блендер, поставили на максимум, а потім ще й протерли через сито, щоб вийшов ідеальний коктейль.

Вона настільки близько, що я відчуваю биття її серця, яке калатає так швидко, як барабан перед боєм.

Мабуть, це той момент, коли треба сказати щось заспокійливе чи мужнє, але мій мозок перетворюється на желе, і я лише мовчу, як риба, що забула текст.

Обережно обіймаю її одною рукою, забуваючи про біль і небезпеку, просто насолоджуючись цим моментом, який подарував нам божевільний таксист.

— Артеме Владиславовичу, — несміливо промовляє Іванна, притискаючись сильніше до моїх грудей. Її голосок такий тихий, милий, що мене вивертає назовні від нових для мене почуттів. — Вам треба кидати палити, — додає вона з ноткою хвилювання. — У вас, здається, тахікардія. Пожалійте своє серце…

Ох, Іванно! Це ти пожалій моє серце й не притискайся так міцно, бо воно вже готове вистрибнути з грудей й одружитися на тобі.

— Обов’язково, — хриплю у відповідь, відчуваючи, як пульс б’ється десь у горлі. Від її тепла, від її турботи, від того, як вона довіряє мені в цей критичний момент!

Таксист на мить зустрічається зі мною поглядом у дзеркалі заднього виду й підморгує з таким виразом, ніби розуміє все, що відбувається на задньому сидінні.

Мабуть, він уже планує додати нас до свого репертуару романтичних історій! А я і не проти.

Таксист нарешті трохи зменшує швидкість, і я не знаю, чи радіти безпеці, чи засмучуватися, що Іванна тепер може відсунутися.

Але вона й не думає мене відпускати — лежить на мені, як домашня кішка, що знайшла ідеальне місце для відпочинку.

Її тіло потроху розслабляється, дихання стає глибшим і повільнішим, і незабаром я чую її тихе хропіння, яке звучить, як мелодія для мого стривоженого серця!

Сподіваюся, вона просто втомилася, а не втратила свідомість від перенапруги. Хоча, якщо й так, нехай краще спить, ніж хвилюється.

До того ж її хропіння — це мій новий улюблений саундтрек! Боже, що зі мною відбувається?

Розглядаю її спляче обличчя і боюся поворухнутися, щоб не розбудити. Ця дівчина ще сама не знає, як сильно змінила мій світ за ці кілька днів — від суворого боса до охоронця її снів у таксі!

Міцніше стискаю її плече й руку, притискаючи ближче до серця, і відчуваю, як її тепло проникає крізь мою футболку.

Що там казав таксист про п’ять годин подорожі? Не думав, що скажу це, але я згоден на шість!