26. Моє рятувальне коло

Іванна

Артем Владиславович повертається у купе лише перед самим прибуттям.

Я вже встигла переодягнутися в щось менш овече й зібрати свої речі. Стратегічна сумка з запасами лосьйону, антисептика й моїх мрій про Карпати лежить на плечі, як вірний щит.

Вистрибую в коридор, щоб не заважати його величності збиратися, і виглядаю у вікно.

Потяг сповільнює рух і лунає голос диспетчера, що оголошує приїзд до Львова.

За вікном вимальовується картина перону з метушливими людьми, які носяться, як курчата без голови.

— Нарешті прибули! — чую позаду голос Артема Владиславовича, і він з’являється в коридорі, одягнений як на прийом до королеви — ідеально припараджено, з нашими валізами в руках, ніби він супермен із багажем.

Радіючи прибуттю, бос видихає з таким полегшенням, що я навіть ображаюся. Невже йому було так неприємно їхати зі мною в одному купе?

Невже мої овечки на піжамі його налякали? Чи вони всю ніч мекали йому на вухо? Це тому він постійно тікав у коридор?

Ой, Іванно, не драматизуй, він просто втомився від задушливого купе!

Ми виходимо з вагону, і Артем Владиславович одразу бере все в свої руки — валізи, ситуацію, мою нерішучість.

Він щось перевіряє в телефоні, щось міркує в голові, щось вирішує сам із собою, ніби грає в шахи з власними думками.

Я стою поруч, закинувши свою сумку на плече, і думаю: “Ну все, тепер він планує, як відправити мене назад до Києва…“

— Ходімо! — командує бос, як завжди холодно. Так холодно, що мене аж морозити починає. Слухняно плетуся за ним, відчуваючи себе пінгвіном у марші.

Пройшовши повз центральний вхід вокзалу, ми прямуємо до білої машини з шашкою таксі на даху, що стоїть неподалік.

До нас виходить водій — мужичок з довгими вусами. Він завантажує наші валізи в багажник, і я сідаю на заднє сидіння, намагаючись виглядати спокійно.

За мить поруч зі мною опиняється Артем Владиславович, і я витріщаюся на нього в усі очі, не приховуючи здивування.

— Я думала, ви поїдете поруч із водієм, — пояснюю босу свій вираз обличчя, відчуваючи, як щоки починають яскраво палати.

— Ви проти? — питає Артем Владиславович, на мить зависаючи в повітрі.

— Ні? — замість твердження в мене чомусь виходить запитання, ніби я на екзамені й не впевнена в правильній відповіді.

— От і добре! — промовляє Артем Владиславович, вмощуючись на сидінні зручніше, і… для чогось присуваючись ближче до мене.

Тепер зависаю я, не знаючи, як реагувати, ніби мене застукали з рукою в банці з печивом!

У потязі він весь час тікав від мене, як від алергії на овечок, а тепер… Він так близько, що в мене перехоплює подих, і я ніяковію, як школярка на першому побаченні.

Але відсуватися від нього мені чомусь не хочеться. Він так приємно пахне, чимось свіжим і мужнім. І сам такий приємний, що мені поруч із ним… ну, приємно!

Непомітно тягну носом глибше, щоб заповнити всі легені до останньої альвеоли його ароматом, і думаю: “Іванно, не перетворюйся на маніячку!”

Сподіваюся, в цей момент я не виглядаю, як дика тварина, бо Артем Владиславович якось дивно на мене дивиться. Довго, уважно. На мій ніс… Чи то на губи…

Його погляд важко зрозуміти, тому я відвертаюся до вікна, щоб між нами точно не було непорозумінь.

Водій сідає за кермо, хлопає дверима, ніби оголошує старт гонки, і заводить двигун.

— Ну, веселої вам поїздки! — з посмішкою промовляє він, дивлячись на нас у дзеркало заднього виду.

Водій вмикає музику з гуцульськими мотивами, підкручує кінчик вуса, ніби готується до фотосесії, і додає:

— Це будуть найкращі п’ять годин у вашому житті!

— Скільки?! — вигукуємо з Артемом Владиславовичем в один голос.

Але водій не відповідає — лише сміється, натискаючи на газ, і машина різко зривається з місця.

Мене втискає в спинку сидіння, ніби я пасажир на американських гірках, і я хапаюся за сидіння.

Це не таксист, це ракета з вусами!

Переводжу схвильований погляд на Артема Владиславовича, який виглядає спокійнішим за удава, що заснув після обіду.

— Може, змінимо водія? — питаю з надією в голосі, уявляючи, як ми вистрибуємо з машини на ходу з криком “Рятуйте!”

— За відгуками цей — найшвидший, — рівно промовляє бос.

— Я в цьому не сумніваюся, — бурмочу, від страху стискаючи кулаки, коли водій різко гальмує на світлофорі.

Найшвидший? Та він нас до Карпат закине за годину, якщо не зустріне стовп на своєму шляху…

Несподівано рука Артема Владиславовича накриває мій кулак, і я здригаюся, ніби мене вдарило електричним струмом.

Його долоня велика, широка, тепла й м’яка, ніби подушка, яку хочеться обійняти…

— Все буде добре, Іванно, — промовляє Артем Владиславович, і я йому беззаперечно вірю! Бо його голос знову звучить, як темне дерево з луною грому...

Машина знову зривається з місця, а рука мого боса лишається на моїй. Серце калатає, але я не відсмикую руку. Ну, приємно ж, що приховувати.

Водій тим часом гасає вулицями Львова. Музика в салоні гучно грає. А я сиджу, відчуваючи тепло долоні Артема Владиславовича, за яку сама вже вчепилася, як в рятувальне коло, і ледь не млію.

Ох, Іванно, тримайся! І нічого собі не вигадуй! Це не романтичний фільм, а просто поїздка з босом, який випадково став твоїм рятувальником від шаленого таксиста!