25. Від себе не втечеш

Артем

Повертаюсь в купе, тихо відчиняю двері, ніби намагаюся не розбудити сплячого дракона.

Хоча всередині знаю — цей дракон у піжамі з овечками вже давно чатує на мій спокій!

В купе мене зустрічає темрява, але я одразу помічаю — Іванна не спить.

Її дихання нерівне, очі ледь примружені, і я бачу, як вона підглядає крізь вії, як шпигунка-початківець, що забула вимкнути ліхтарик.

Ну що ж, раз уже так, буду роздягатися при ній. Нехай мучиться.

Починаю з футболки. Повільно стягую її з тіла і чіпляю на гачок. Далі клацаю пряжкою ременя. Тиша така, що цей «клац» напевно чути аж у сусідньому вагоні.

Знімаю джинси, відчуваючи, як її погляд свердлить спину. Хоча, я впевнений, її очі опустилися трохи нижче спини.

Хтось би в такій ситуації почервонів, а я… ну, я просто вирішив, що в мене право на комфорт.

Натягую піжамні шорти, залишаю торс відкритим — по-перше, спекотно, а по-друге… ну, хай милується, чого добру пропадати.

Закриваю двері і темрява нас ковтає. Лягаю на своє місце. Чую, як Іванна ледь чутно зітхає, і я не можу втриматися, щоб не сказати:

— Добраніч, хитрунко!

Вона нічого не відповідає, але я впевнений, вона мене почула. Сам собі посміхаюся і знову починаю думати, в яку халепу вляпався.

Моя помічниця — це ходячий набір спокус. І не просто спокус, а таких, що відволікають краще за будь-яку рекламу шоколаду.

І от я, серйозний дорослий чоловік, замість того щоб спокійно їхати у відрядження, лежу й думаю про те, як у неї волосся падає на подушку.

Все. Треба тримати дистанцію. І крапка.

Прокидаюся вранці першим від того, що сонце бʼє прямо в обличчя. Потираю очі, повертаю голову й бачу — Іванна все ще спить. Лежить кумедно, як актриса в сцені комедії після бурхливої ночі!

Рука закинута на чоло, нога висить на полиці, волосся скуйовджене, рот відкритий. Ще трохи — і навіть вівці на її піжамі почнуть розбігатися хто куди, рятуючись від цієї недбалості.

Але мені це подобається. Усе!

Як сонце золотавим підсвічує її волосся, як чарівно вона відпочиває…

І знаєте, вона все ж таки хропе. Наче маленький двигун працює десь у глибині піжами з вівцями.

Але мене це не дратує, ні. Бо вона цим храпом ніби співає серенаду для мого серця.

І виглядає вона так, що хочеться фотографувати. Але, враховуючи мою репутацію «стриманого і серйозного боса», краще обійдуся без компромату.

Хоча…

Дістаю телефон і роблю пару знімків. Буду милуватися нею кожен раз, коли мені буде сумно.

Ховаю телефон і думаю: може, досить уже триматися за свої принципи «ніяких стосунків»? Може, вже відпустити ті залізобетонні правила й просто дозволити собі… жити?

І так я себе мучаю, не зводячи з неї очей, хвилин тридцять. Можливо, навіть сорок. Поки Іванна не починає прокидатися.

Спершу вона плямкає губами, ніби смакує сон про цукерки. Потім перевертається на бік, знімаючи ногу з полиці (шкода, це було видовищно).

Нарешті розплющує очі й невдоволено мружиться від сонячних променів.

І, чорт забирай, так ще гарніша. Так ще бажаніша.

Отут я розумію, що треба валити звідси, поки я не зробив якусь дурницю, про яку потім буду шкодувати.

Підскакую з місця, як ніби мене підключили до мережі двісті двадцять.

— Доброго ранку! — кидаю Іванні, ніби спортсмен на старті, готовий до втечі.

— Ви знову палити? — хрипить вона з спросоння, і я ледь не сміюся — вона досі думає, що я курю, як старий капітан на палубі!

— Саме так! — киваю, швидко зникаючи за дверима, рятуючись від її чарівності.

А потім сміюся сам із себе, бо розумію: цей потяг не просто везе нас до Львова. Він везе мене до рішення, від якого я, мабуть, уже не втечу...