24. Сплю чи шпигую?

Іванна

Я лежу в темряві купе, ніби в коконі з ковдри і ніяковості, і слухаю, як потяг робить своє “тудух-тудух”.

Цей ритм нагадує серцебиття гігантського робота, який мчить нас у невідоме.

Заснути ніяк не можу, хоч як намагаюся рахувати овечок на своїй піжамі.

Вони пасуться собі спокійно, а мій мозок — ніби цирковий акробат, який перекидається від однієї думки до іншої.

Де Артем Владиславович? Він пішов покурити, але вже минуло стільки часу, що я починаю хвилюватися.

Невже він там від того тютюну вже втратив свідомість?

Всім відомо, навіть крапля нікотину вбиває коня, а скільки там здоров’я в Артема Владиславовича? Та й ваги тіла…

Ну, скажімо, кінь би витримав більше, ніж цей офісний атлет із м’язами, які я бачила в тій футболці.

Може, йому зле? Або він зустрів провідницю і тепер веде з нею філософську бесіду про життя в потягах?

Я уявляю його промову: “Пані, а чи ви знаєте, як це — бути босом дівчини, яка може влаштувати пожежну тривогу одним доторком до флешки?”

Закриваю обличчя долонями, ніби хтось може побачити, як червоніють мої щоки від сорому, який я досі відчуваю при згадці того випадку.

Але тут все одно нікого немає. Купе здається таким тісним у темряві — стіни ніби наближаються і шепочуть: “Іванно, він скоро повернеться! І ти будеш ночувати з ним одна у цьому закритому просторі!”

Я перевертаюся на бік і важко зітхаю. Напевно Артем Владиславович вирішив, що я дійсно хроплю, і тепер шукає беруші у провідниці? Або ще гірше — шукає у неї притулку…

Мої думки скачуть, як дерева за вікном, і я вже не знаю на якій зупинитися.

Потяг “тудух-тудух” — наче барабанний дріб, що нагадує: час спливає, а Артема Владиславовича все немає.

Я вже починаю фантазувати гірше: як він зустрів якогось пасажира і тепер веде бізнес-переговори про новий проект. Це надовго.

А може, він просто стоїть у коридорі, дивиться на зірки й думає: “Костенко, ти — моє прокляття, але чомусь я не хочу тебе позбуватися”.

Ой, Іванно, зупини свої фантазії, які вже грають у романтику. Насправді Артем Владиславович, мабуть, просто дихає свіжим повітрям, щоб не чути як ти видаєш хропака!

Раптом чую кроки в коридорі — важкі, впевнені, ніби крокує сам король залізниць. Серце починає торохтіти швидше за потяг.

Я точно знаю кому належать ці кроки.

Я швиденько закриваю очі, прикидаюся сплячою, але… трохи підглядаю через вії.

Важкі двері тихенько відчиняються — настільки тихо, наскільки це можливо. І на порозі зʼявляється Артем Владиславович. Його огортає жовте світло з коридору, ніби він герой фільму нуар.

Він дихає важко й якось через раз. Думаю йому варто кидати паління, бо здається в його нерівному диханні чуються хрипи.

Артем Владиславович залишає двері відчиненими, щоб жовте світло з коридору лилося всередину, ніби спеціально для мене, щоб я могла підглядати за ним і все краще роздивитися.

Я одне око відкриваю, друге для маскування тримаю закритим. Але воно сіпається, коли Артем Владиславович знімає футболку.

Чорт! Так і знала, що в нього шість кубиків преса! Їх видно навіть через щільну тканину піджаків, якими він намагається приховати своє атлетичне тіло в офісі! Він точно десь таємно тренується.

А ці біцепси! Боже! Такими можна вбивати. Комарів щонайменше... Хоча, мабуть, якщо Артем Владиславович напружить м'язи, то легко розчавить і волоський горіх однією рукою.

Поки мрію про те, щоб помацати сталеві руки боса і дізнатися, чи справді вони такі тверді, як здаються, стається те, до чого я точно не готова.

Не готова, не була готовою і навряд чи буду колись навіть у найсміливіших снах...

Артем Владиславович... клацає пряжкою ременя, і цей звук у тиші купе здається гучнішим за гудок локомотива.

Ой, мамо…

Відчуваю, як починаю пітніти під ковдрою. Хвилину тому мерзла так, що зуби ледь не цокотіли, а тепер у мене тут власна сауна в режимі на максимум.

Температура в купе здається підскочила градусів на десять за секунду, хоча, звісно, це лише гра моєї уяви. І гормонів.

Він же не буде роздягатися при живій мені?!

Хоча я й удаю, що сплю, але ж це... це просто неприпустимо!

Чи припустимо?

Я вже навіть не знаю, що гірше: дивитися чи не дивитися.

Але мої надії на те, що мій бос буде спати в джинсах, швидко розчиняються в повітрі, як дешеві парфуми після довгого робочого дня.

Бо Артем Владиславович просто стягує джинси зі своєї... неймовірно гарної дупки, яка, схоже, також є результатом таємних тренувань.

Це точно не та пʼята точка, яку здобувають сидінням за директорським столом!

Скажу чесно: не всі чоловіки вміють носити джинси так, щоб їх шкода було знімати.

Але тут на мене чекає бонус, бо під джинсами все виглядає набагато гарніше.

Чорні боксери обтягують усе, що мали б приховувати, і я розумію, що мені точно не варто про це думати…

Але я думаю. І дивлюся. І щоки від цього палають все сильніше.

Нарешті Артем Владиславович натягує піжамні шорти, які сидять на ньому не гірше вузьких джинсів, ніби спеціально підібрані для того, щоб підкреслити всі переваги його нижньої частини тіла.

При цьому він залишає оголеним торс. Схоже йому теж спекотно, і я його розумію, як ніхто інший!

Нарешті Артем Владиславович зачиняє двері купе, позбавляючи мене можливості і далі милуватися його тілом грецького бога.

Темрява така, що хоч сірники запалюй — все одно нічого не побачиш.

Може, це й на краще, бо не впевнена, що змогла б заснути, маючи перед очима те, що щойно бачила.

Чую, як Артем Владиславович лягає на своє місце, тяжко зітхає, повертаючись на бік. І дуже тихо так бурмоче, наче уві сні марить, але достатньо голосно, щоб я могла почути кожне слово:

— Добраніч, хитрунко.

І моє серце в ту ж мить робить «тудух-тудух» швидше за потяг…