23. Вівці проти самоконтролю

Артем

Іванна нахиляється розстеляти постіль. Її вузькі джинси натягуються по фігурі так щільно, що, здається, швачка шила їх прямо на ній, стоячи з рулеткою й сльозами гордості.

П’ята точка — ідеальна. Ідеальна настільки, що якби її виставили в Луврі, “Мона Ліза” схопилася за косметичку й почала фарбувати губи, щоб хоч якось конкурувати!

Мені краще відвернутися, але в житті кожного чоловіка є такі моменти, коли мозок кричить: “Не дивись, дурню!” А очі відповідають: “Пізно, ми вже тут”.

Іванна сьогодні… якась особлива. І не через ту тонку сорочку, що підкреслює її талію, ніби вона щойно зійшла з обкладинки фітнес-журналу. І не через той наївний погляд блакитних очей, від якого мій внутрішній компас глючить.

Просто вона… красива. Природно. Без намагання “вбити наповал”.

Але вбила. Мене. Прямо в серце, як стріла Купідона, що випадково взяв цільовий курс на мій спокій!

Я, звісно, мужик із самоконтролем. Не з тих, хто втрачає голову від першого ж усміху. Я ж не підліток! Але ця дівчина весь час вибиває мене з колії.

Заплющую очі, а переді мною маячить одна картина — Іванна й її ідеально кругла п’ята точка, обтягнута джинсами так, що навіть Instagram би сказав: “Дівчино, це треба постити!”

Я б і підписався. На неї. У сенсі — слідкував би, куди вона йде. Але не в соцмережах, а в реальному житті. З квитком у першому ряду!

Але не можна. Не можна. І ще раз — не можна!

Бо я ж бос! Боси не повинні думати про своїх помічниць так… е-е-е… образно.

Мій внутрішній кодекс кричить: “Артеме, тримай штани!” В прямому сенсі. Але очі вже відкрили філіал “Галерея Іванни” прямо в моїй голові…

Я ще хвилину стою, як ідіот, гіпнотизуючи її округлі вигини, і розумію: якщо не зроблю щось зараз, руки самі підуть у небезпечний рейд.

— Піду… покурити, — виривається в мене, хоча я в житті не палив. Хіба що повітря спалював, коли бігав від дедлайнів! Це моя рятувальна фраза. Мій план втечі, як у шпигунському фільмі, де герой кидає димову шашку.

Іванна навіть не обертається.

— Добре, — звучить так рівно, що я майже ображаюся. Їй байдуже моє здоров’я чи що?

Виходжу в коридор, відчиняю ширше вікно й роблю глибокий вдих. Наповнюю легені свіжим повітрям із домішкою локомотивного романсу й легкої куряви.

Це й справді можна назвати палінням, тільки замість тютюнового диму — кисень із ноткою “потягового чарівництва”.

Стою, дихаю, як йог без досвіду, який забув усі асани, і намагаюся заспокоїтися. В голові мантра: “Вона твоя підлегла, вона твоя підлегла, вона…” — але там уже хтось із підпільного штабу гормонів шепоче: “…з класною дупкою, і що ти з цим зробиш, кременю?”

Коли пульс нарешті падає нижче рівня коліщаток електрички, я вирішую повертатися. План простий: прокрастися до свого місця, втупившись в підлогу. Лягти спати, відвернувшись до стіни.

Мінімум ризику, максимум результат!

Відчиняю двері — і в мене відбувається коротке замикання мозку, ніби хтось підключив мене до розетки без запобіжника!

Переді мною стоїть Іванна… у піжамі. Не просто в піжамі — а в такій, облягаючій, із малюнком овець, які, здається, спеціально позують, щоб допомагати людству засинати!

Але в цю мить я розумію, що спати не буду. Ніколи...

Ці вівці — зрадники. Вони не заколисують, а будять у мені бажання стати пастухом Іванкиних снів!

Її волосся злегка розкуйовджене, обличчя чисте, без косметики, але від цього ще гарніше — як картина, яку не треба доробляти, бо вже шедевр!

Блакитні очі дивляться на мене з такою невинністю, що серце пропускає пару ударів, а мозок відправляє у відпустку весь відділ самоконтролю.

— Ви вже? — питає Іванна, і голос у неї такий тихий, наче вона боїться мене розбудити. Хоча я стою, як стовп, із розширеними зіницями, ніби побачив НЛО. З вівцями на борту.

Мені терміново треба рятувати ситуацію. І себе. Бо ще секунда — і я зірвуся, як актор у п’єсі, що забув текст, але імпровізує з поцілунком!

— Забув… покурити, — хриплю дурнувато і різко зачиняю перед її носом двері, відгороджуючись від її феромонів, овець і того, що мені зараз точно не можна.

Спираюся чолом о двері й тихо кажу сам собі:

— Господи, тримай мене, бо я сам себе не втримаю…