22. Постільна криза дві тисячі двадцять п’ятого

Іванна

Ми повертаємося до купе, і я почуваюся, як після побачення.

Хоча технічно це була просто вечеря на колесах із босом у вагон-ресторані.

Без вина. Без свічок. Без меню зі словами, які доводиться гуглити. На кшталт “фламбе” чи “фрікасе”.

Але серце калатає, як двері старої маршрутки, що кидається по ямах, ніби хоче позбутися всіх пасажирів одразу.

Артем Владиславович відкриває двері до нашого мікрокосмосу — нашого… купе. Гм, звучить як назва якогось фантастичного серіалу: “Пригоди в Купе”.

І тут починається… операція “Постіль”. Шоу, де головні актори — ми з матрацом і купа ніяковості!

— Давайте я розкладу, — каже Артем Владиславович, уже закотивши рукави своєї футболки, ніби це його чоловічий інстинкт: побачив складений матрац — значить, треба розібрати, побачив жінку поруч — треба вразити.

— Та ні, я сама можу, — пищу, намагаючись зберегти рештки гідності й незалежності, хоча насправді я б зараз і чайник не підняла — нерви натягнуті, як стрінги в день прання. Ще трішечки і вони розірвуться з гучним “бум”!

— Та годі, — вирішує бос і береться до справи, і я думаю: “Оце так лицарський жест — рятувати мене від мого ж власного безсилля!”

Артем Владиславович схиляється, розгортає матрац, і той чіпляється за столик, ніяк не бажаючи піддаватися.

Я стою позаду, уникаючи контакту “око-дупа”, але це важко, бо він саме нагнувся, і тепер я знаю, що чоловічі джинси можуть бути небезпечно еротичними.

— Може, вам треба… інструкція? — питаю, блукаючи очима по стелі, ніби я експерт із монтажу меблів з IKEA.

— Якщо ви її знайдете на стіні цього купе, з радістю, — відказує він. — Але я поки працюю в режимі “мозок+сила+матюк у голові”.

Нарешті матрац піддається. Він з глухим звуком падає на сидіння, як мішок зі старими газетами, що хтось кинув із балкона.

Артем Владиславович тріумфально відступає назад і… втикається мені в чоло потилицею. Упс!

— Вибачте! — пищим ми хором, тобто, я пищу, як мишеня, що застрягло в пастці, а він спокійний, як двері покинутого складу.

— Та ні, все нормально, — відмахуюсь, потираючи чоло. — Я в дитинстві часто чолом об шафу билася. Відчуття схожі. Прямо ностальгія.

Я ще більше ніяковію, а він сміється — тихим, приємним сміхом, що розчиняє мою сором’язливість, як цукор у чаї.

А потім ми мовчимо. Бо настала пора застилати постіль. І це вже окрема трагікомедія…

Я намагаюся сильно не нахилятися, стоячи до боса спиною, щоб розвернути той білий рулон простирадла, який виглядає, ніби його скрутили пилососом.

Чую позаду важке дихання Артема Владиславовича. Він що там, віджимається?

— Я піду… покурити, — раптом промовляє він хрипким голосом, і я, нарешті розгорнувши те кляте простирадло, кидаю через плече:

— Добре.

Він йде, і я майже одразу випростовуюсь, як натягнута на гітарі струна, усвідомлюючи нестиковку: він же не палить. Чи я пропустила якусь таємну звичку боса?!

Я швидко завершую з постільною білизною, і навіть трохи ображаюся, що ніхто не став свідком моєї швидкості та вправності.

З надлюдськими зусиллями я розправляю кожну складку, щоб простирадло лежало ідеально, без єдиної зморшки, ніби я готую кімнату для королівського прийому, а не для сну в поїзді.

Глибоко зітхнувши, сідаю, спершись долонями на коліна. Моє серце ще стукає прискорено, а в голові крутяться думки, як карусель на повній швидкості.

Артема Владиславовича все нема і нема, ніби його проковтнув коридор поїзда. Може, він загубився? Чи, можливо, його затягнули в якусь захопливу бесіду про політику чи футбол?

Вирішую, що це підходящий момент, щоб переодягнутися в піжаму — така рідкісна можливість побути на самоті в цьому тісному мікрокосмосі.

Дістаю своїх овечок із великої сумки. І не забуваю замкнути двері, перш ніж роздягатися. Бо в поїзді ніколи не знаєш, хто і коли може ввірватися до твого купе.

Охайно складаю свої речі на полиці, щоб не створювати безлад у цьому і без того тісному просторі.

Натаскую піжаму, взуваю капці, які шурхотять по підлозі, як маленькі мишки. І щойно відмикаю двері, як вони відчиняються з драматичністю театральної завіси.

На порозі зʼявляється Артем Владиславович, який спершу сканує мою піжаму.

Він безсоромно ковзає поглядом по моїм овечкам з голови до пʼят, ніби бачить мене вперше. Або ніби перед ним стоїть якесь екзотичне створіння з іншої планети.

— Забув покурити, — промовляє він сівшим голосом, ніби проковтнув жменю піску.

І бос закриває перед моїм носом двері з такою рішучістю, що я відчуваю легкий вітерець на обличчі.

Знизую плечима. Невже мої вівці на піжамі так його вразили, що він забув, куди йшов і навіщо?

І я так і не зрозуміла — він все ж таки палить чи ні?..