21. Не можна, не можна, тричі не можна

Артем

Сиджу, п’ю чай. Уже третю чашку. Цей чай не те що сечогінний — він, здається, працює як кнопка «терміновий вихід» у череві.

Але я тягну час, як дурень, що боїться повернутися додому після гучної вечірки. Повернутися в купе — це страшніше, ніж йти на річний звіт до інвесторів, де цифри такі сумні, що хочеться обіймати графіки й плакати!

Переді мною — Іванна. Моя, блін, помічниця. Білявка з вічним вихором на голові, який ідеально відображає хаос її життя — від розкиданих звітів до тих її неймовірних ідей з перченою кавою!

Очі — блакитні, як небо над Ібіцею, коли ти ще не встиг випити коктейль і мрієш про відпочинок.

Погляд — як у киці, що чекає від тебе лише турботи й ласки.

Я дивлюся на неї — і вже не розумію, чи то чай мене труїть своїм пластиковим смаком, чи гормони влаштували бунт, чи мозок просто махнув рукою: “Бувай, брате, я втомився боротися з цим серцем!”

Іванна сидить навпроти. Сорочка застібнута на всі ґудзики, але мій мозок уже десять хвилин уявляє, як би то було, якби… ну, відстебнути хоча б один, для вентиляції, звісно!

Словом, я деградую. Повільно. Гідно. Як той айфон на морозі, що глючить і просить тепла. Але я тримаю марку, ніби все під контролем.

Роблю вигляд, що читаю меню. Втретє. А там — два вареники, які, здається, бачили кращі дні, і куряча котлета, що ще вчора гордо гуляла пташником, мабуть, мріючи про інше життя!

— Вам ще чаю? — запитує офіціант, який більше схожий на колишнього вчителя фізкультури, що вийшов на пенсію, але досі мріє про те, як би нас усіх змусити бігати кілометри з гирями!

— Ще одну склянку, будь ласка, — кажу, киваючи з посмішкою мученика, ніби жертвую себе заради цього чаю, який уже став моїм особистим випробуванням на витривалість.

Іванна щось бурмотить, заправляє волосся за вухо, і в цей момент я помираю.

Її шия — така тонка, така ніжна, що хочеться покласти туди руку, ніби на важливий документ, і сказати: “Тут усе ідеально, давайте підпишемо угоду про співпрацю!”

І це жах!

Бо я не маю права так думати!

Вона — моя помічниця. А я собі клявся після тієї історії в універі, де одна співкурсниця перетворила моє життя на турецький серіал в тисячу серій і фіналом у вигляді сліз, — більше ніяких романів.

Лише робота.

Лише кар’єра.

Лише я.

Я — кремінь!

Я — крижаний душ!

Я — кодекс у людській подобі!

Але кремінь тріщить, коли Іванна посміхається. А душ розігрівається, як чайник, що забув, де вимикач, коли вона дивиться у вікно.

— У бабусі в селі теж був ресторан, — промовляє Іванна своїм ніжним голоском, від якого в мене виділяється слина. Так, це не на чай...

— Але він називався “У Свєти”, — нічого не підозрюючи про мої почуття, продовжує Іванна. — І меню там було — картопля і… інша картопля. Зі шкварками. Але в мене з ним хороші спогади, — каже вона, і її очі блищать, як зірки, коли вона згадує ці дрібниці.

Ну все.

Я здаюся.

Бачу, як натхненно вона розповідає спогади свого дитинства, і розумію, що запав.

Конкретно.

З головою.

І, боюся, трохи з душею.

Можливо, вона вже замовила там місце для мене поруч з її спогадами!

— Вам добре? — питає Іванна, коли я зависаю, уявляючи її в кухонному фартусі. З тією самою картопляною стравою. Але вже для мене. З ноткою її посмішки в якості приправи.

— Та, просто думаю. Чи ми все замовили, — блефую, ковтаючи чай, який на смак, як пластик, заварений у фільтрованій безнадії.

— Мені здається, як для вагон-ресторану — ми вже з’їли половину всього, що було в холодильнику, — влучно помічає Іванна.

— Так. Але ще не всю хімію випили, — додаю, коли роблю ковток чаю.

Вона сміється. Щиро, з нахилом голови. І знову відкривається та зрадницька шия…

О Господи, Іванно, закрий її волоссям, бо ця шия — моя погибель, мій особистий вулкан, що ось-ось вивергне романтичний лава-шоу!

Дивлюся на годинник — уже дев’ята. Нам, мабуть, все ж таки час повертатися в купе.

У те саме купе, де одна полиця, друга полиця, ковдри й… більше нічого.

Жодних сторонніх спостерігачів.

Тільки ми.

І простір, як у мікрохвильовці, де можна або розігріти вечерю, або випадково запустити іскру!

“Тримай себе в руках, Артеме!” — гудить в голові мій внутрішній тренер. Але руки вже мріють про інше.

Тримай у руках.

Тримай в голові.

Тримай усе, що ще лишається під контролем!

Розплачуюся. Чай обійшовся, як вечеря в ресторані з трьома зірками. Але воно того варте, бо Іванна весь вечір жартує, сміється, і від цього мені добре. Як у старому фільмі, де герой раптом розуміє, що життя — це не тільки про звіти.

— Ходімо? — питаю її, піднімаючись з місця, і мій голос звучить майже нормально, хоч усередині нерви активно танцюють чечітку.

Вона киває, і ми виходимо з вагон-ресторана. Йдемо вузьким коридором, де повітря ніби стає густішим. Нам назустріч пливуть пасажири — хтось сонний, хтось із кавою в руках, хтось із діловим виглядом, ніби цей поїзд — його особистий офіс.

Я притискаю Іванну до стіни, щоб дати їм можливість пройти, і цей рух виходить якийсь надто захисний, ніби я оберігаю найцінніший скарб.

В ніс одразу вдаряє її божевільний запах — квітковий і теплий. Це не просто аромат парфумів, це щось особисте, її власна візитівка, від якої паморочиться в голові сильніше, ніж від того дешевого чаю.

І цей короткий контакт наших тіл... Тепло її плеча через тонку тканину сорочки, випадковий дотик її волосся до моєї щоки — все це електризує шкіру.

Я ще не встиг відчепитися, а вже хочу знову її торкнутися, ніби мої руки раптом знайшли своє справжнє призначення. Це не просто бажання — це якась нова потреба, яку я не відчував від часів студентства…

Все.

Я — офіційно — приречений.

Хай йому грець, і це тільки перший день поїздки!