20. СВечеря

Я вже цілу годину сиджу з журналом кросвордів, прикрившись ним, як бронею від атомної бомби. Не відгадала жодного слова. Хоча ні, брешу — одне таки вгадала: “трава на ‘л’” — “люцерна”.

Але підозрюю, що це не зовсім правильно, бо слово мало бути з чотирьох літер, а в мене вийшло з семи, ніби я вирішила розтягнути кросворд до епічного роману!

Та кого це хвилює? Головне — закрити обличчя, щоб мій сором не став головною атракцією цього купе.

Артем Владиславович тим часом сидить навпроти, як король. Ні, як імператор! Римський. Тільки замість лаврового вінка — сонцезахисні окуляри на маківці.

Розслаблений так, наче ковтнув пігулку від емоцій “Пофігістин форте”, 1000 мг. Я уявляю, як ця пігулка кружляє в його крові й шепоче йому: «Тобі все байдуже, Артеме… навіть ця твоя помічниця в паніці».

Він уже годину гортає телефоню А я, як шпигун без диплома, підглядаю за ним через журнал. Жалію, що заздалегідь не вирізала дірки для очей. Як то кажуть, підготуй шпарину в мирний час — і спостерігай без напруги в час “ікс”!

Але замість цього мій журнал — це просто бар’єр для мого почервонілого обличчя.

І тут… Артем Владиславович дивиться на годинник. На зап’ясті! Хоча в телефоні теж є годинник — навіщо цей театр?

Це ж класика, сигнал, ніби він дає старт якомусь секретному плану! Я напружуюся, вже готуючись ніяковіти.

— Повечеряємо? — питає Артем Владиславович спокійно.

— У? — це не відповідь, це звук, що виривається з мого горла, ніби я щойно проковтнула повітряну кульку.

Я визираю з-за журналу, як перелякана дитина, яку змушують сісти на коліна до Діда Мороза, а вонаще не визначилась, чи вірить у нього чи ні.

— Я запрошую вас на вечерю, Іванно, — урочисто та голосно промовляє Артем Владиславович, прямо як вирок суду, від якого немає апеляції.

— Угу, — буркаю я, і це не найелегантніша відповідь, але в мене наче рот склеїло слиною.

— Ходімо, — командує бос, і я не можу ослухатися — його тон такий, що я вже бачу себе в марші за лідером.

Ми йдемо. Точніше, Артем Владиславович іде впевнено, як лев у променях заходу сонця. А я теліпаюся позаду, як хвіст у невпевненого їжака.

По дорозі питаємо провідницю — ту саму грізну старосту з нотатником — де ресторан. Виявляється, вліво. Я ледь не кричу “слава богу”, бо вправо йти проти вітру з моїм хвилюванням — це як запросити коротке замикання в моїй нервовій системі, а потім шукати запасні дроти!

Заходимо до вагону-ресторану. Столи вкриті простирадлами, офіціант у піджаку з минулого століття, а музика ледь чутна.

Атмосфера — як у серіалі, де головну героїню щойно викрали, і тепер їй принесуть чай із заспокійливим, а вона втече за допомогою ложки!

Сідаємо. Артем Владиславович бере меню. Я намагаюся не дивитися на нього, але його біцепси в футболці поло заважають мені не дивитися. Ці біцепси, здається, спеціально проходили кастинг, щоб потрапити в цю поїздку.

— Що будете? — запитує офіціант голосом, що нагадує старе радіо.

— Щось неотруйне, — кидаю я, перш ніж встигаю подумати.

Артем Владиславович піднімає брову.

— Нам, будь ласка, щось на вечерю. Рекомендуйте щось хороше, — каже він із такою впевненістю, що я готова зупинити свій вибір на ньому як ексклюзивній страві вечора — “Бос по-королівськи, нашпигований ‘пофігістичними’ пігулками”!

Сідаю з ідеальною поставою, витягнута, як струна на гітарі перед концертом, і посміхаюся, як дурненька на першому побаченні.

А це не побачення! Це… службова вечеря. Просто в ресторані. Просто в потязі. Просто в СВ…

Мені приносять котлету, схожу на НЛО, що приземлилося на гречку, — форма така, що я очікую, що вона заговорить! Пробую. Ну… гречка норм.

Артем Владиславович мовчить, але іноді кидає на мене погляди. Він не просто “дивиться”, а “розглядає”, як дилер нову модель автівки перед тестом на міцність!

Мене це нервує, тож я весь час ховаюся за серветкою, за чашкою чаю, за словами…

— Може, ще десерт? — питає бос.

— Тільки не “пташине молоко”, — застерігаю його. — Бо це не від пташки. І не молоко, а просто обман з дитинства!

Він щиро сміється. Так, ніби не зміг втриматися. А я від напруги здатна лише показати йому зуби.

Сподіваюсь, в них не застрягла гречка…

Потяг гойдається в такт моїм нервам, а я раптом ловлю себе на думці, що… мені добре.

З моїм холодним босом, який, здається, тримає в кишені вимикач для свого “спопеляючого погляду”, але поки що не поспішає його вмикати.

Зате я знаю точно, що ця вечеря — найприємніша пригода, яка зі мною траплялася у вагоні-ресторані. Та й не тільки у вагоні…