19. П’ята точка і точка кипіння

Іванна

Я сиджу на своєму місці, ніби студентка на парі з теорії електроприладів — ніякого уявлення, що відбувається, але в повітрі явно іскрить. І не факт, що це від мого таланту до коротких замикань!

Артем Владиславович сидить навпроти, елегантний, як модель із глянцевого журналу. Спокійний, з окулярами на голові, що додають йому вигляду інтелектуала на відпочинку.

Його руки лежать на столі — рівно, впевнено, ніби він керує цілим потягом, а не просто сидить у купе. А я ніяковію, бо його погляд — це справжній лазер із функцією “роздягни душу до трусиків емоцій”!

— Вам зручно, Іванно? — кидає він між іншим невимушеним тоном.

— Дуже. Прекрасно. Як на пуховику з видом на море! — блефую, намагаючись не показати, що мої ноги вже готуються до втечі.

— Щось ви схожі на м’яз, який схопила судома, — додає він із ледь помітною іронією.

Хапаю ротом повітря, ніби риба, що забула, як плавати.

М’яз?! Я?!

Але я не встигаю нічого відповісти на це нахабство, бо у дверях з’являється провідниця.

Виглядає вона як староста групи з синдромом контролю. Озброєна нотатником і поглядом, що пронизує наскрізь.

Провідниця вимагає квитки, ніби це дипломні роботи, які я не здала вчасно. Зиркає на мене, і я читаю в її очах: “Ти точно сюди мала потрапити, чи це якась помилка кар’єри?”

Від цього пильного погляду хочеться залісти у сидіння і притвориться валізою.

Артем Владиславович простягає провідниці квитки з грацією джентльмена, а вона зітхає, переглядає їх й хитає головою:

— І що ж ви разом… В одному СВ… Хм.

— А щось не так? — питаю, відчуваючи, як мій голос тремтить, ніби я на допиті.

— Та ні. Просто життя цікаве. То чай? Чи одразу валер’янку? — кидає вона з усмішкою.

— Давайте два чаї, — каже Артем спокійно. — Без валер’янки. Ми ще тримаємося.

Провідниця киває й зникає, а я думаю: “СВ тут, скоріше, не ‘спальний вагон’, а ‘стресова в’язниця’!”

І тут потяг здригається, видає характерне “тудух-тудух”, ніби грає джаз на рейках, і ми повільно рушаємо.

Цей ритм заспокоює, наче масаж для душі, і напруга злазить із мене, як старі лосини після тренування — з полегшенням!

У вікні пропливають поля, дерева, а десь на обрії видніються гуси. І раптом — корови! Ціла зграйка, чи як там правильно — табун? Стадо? Коровосекта?

— О! — вигукую й різко встаю, притискаючись до вікна, як дитина в зоопарку. — Подивіться, корови!

Артем Владиславович хмикає. Видає отой свій спокійний, загадковий хмик, ніби йому щойно прийшло повідомлення: “Ви виграли владу над всесвітом, але тримайте це в секреті!”

Проте мене це не чіпляє. Я не втримуюся й починаю розповідати:

— Коли я була маленька, ми з батьками їздили до бабусі в село. Там була корова Зірка — величезна, руда, з поглядом філософа, що міркує про сенс життя. Одного разу я вирішила пригостити її морозивом. Простягла ріжок, а вона — хап! — проковтнула все разом з моєю рукою! Руку не з’їла, але обслинила так, що я закричала на все село, ніби мене атакував інопланетянин! Бабуся сміялася тиждень, а Зірка щоразу, як бачила мене, мукала, наче питала: ‘Де мій десерт?’ З того часу я до корів підходжу тільки з порожніми руками, але з повним серцем любові!

Артем Владиславович уважно слухає мене. Не перебиває. Не скролить телефон. І це так приємно!

Розвертаюся до нього і… Ловлю його погляд.

На мені. Точніше…

На моїй п’ятій точці.

На точці, щільно обтягнутій джинсами з написом на кишені “Follow me”, ніби це дорожній знак для його очей…

Його погляд повільно піднімається до мого обличчя, і я червонію — як буряк, що встиг побувати на сонці, як сигналізація, що кличе на допомогу!

Швидко стрибаю на місце, нервово риючись у своїй стратегічній сумці — тій самій, де є все, від антисептика до пачки гречки.

— Ага! — вигукую надто переможно, і витягаю журнал кросвордів.

Розгортаю його, ховаючись за сторінками, як за щитом.

Знаходжу перше питання: “Він вміє включатися тільки тоді, коли ви нарешті заснули. П’ять літер.”

Думаю, думаю… Будильник? Чи що?

Навіть не знаю…

Думки блукають, і я ніяк не можу зосередитися. Бо відчуваю, що Артем Владиславович і далі спостерігає за мною.

Активую режим “невидимка”, хоча мої щоки й зраджують мене, палаючи червоним.

Головне — не дати волю уяві.

Але в голові вже малюється картина: корови, романтика, Артем Владиславович із поглядом “хочу, але не можна”.

І чомусь хочеться, щоб це “не можна” раптом вирішило взяти вихідний…