18. Прямий рейс до мого нервового зриву

Я виходжу з під'їзду, немов астронавт, що вперше ступає на поверхню Марса.

Тягну за собою валізу, яка важить як мої дитячі травми, податкова декларація і всі мої нереалізовані амбіції разом узяті.

З дамською сумкою на плечі, що врізається в ключицю, як покарання за всі дурниці, які я встигла зробити на цій роботі. І за ті, що ще тільки в планах.

В голові бʼється одна думка, точніше, вона там влаштувала справжній рок-концерт:

"Не дихаємо голосно. Не показуємо паніку. Він просто чоловік. Просто бос. Просто... стоїть, спершись на капот, як герой з реклами дорогих годинників, парфумів та, можливо, антидепресантів, які зараз би мені дуже знадобились."

Артем Владиславович виглядає так, ніби несе важливу дипломатичну місію з врятування світу, а не збирається в подорож зі своїм персональним катастрофовиробником. Зі мною, тобто. Якби існувала олімпіада з створення незручних ситуацій, я б принесла країні золоту медаль.

— Добрий день, — вітається він, і в нього такий голос, що мені хочеться відповісти "І вам, мій повелителю", зробити реверанс, і запитати, чи не потрібно помити його машину моєю зубною щіткою.

— Добрий, — хриплю, як пральна машинка, яка застрягла в режимі віджиму з трьома парами джинсів та цеглиною для балансу.

Артем Владиславович бере мою валізу — без зусиль, наче це не валіза, а пакетик чаю. А може, в нього просто гарний день, або він таємно тренується для конкурсу "Найсильніший бос України".

Поки він вкладає її в багажник, я невпевнено забираюся в салон, немов дикий звір, якого заманили в клітку шматочком шоколаду.

Втискаюсь у сидіння, яке, здається, коштує більше, ніж усе моє життя. І одразу хочу перетворитися на невидимку або хоча б на повітряну кульку, яку можна випустити у вікно.

В світлі дня салон машини виглядає ще дорожче. Як виставковий зал дорогих меблів, де навіть дихати треба за попереднім записом.

Все блищить, наче щойно полите рідким золотом. Все пахне так дорого, що мої дешеві парфуми, мабуть, просяться на вихід. Все виглядає як "не чіпай, бо доведеться продати нирку, щоб відшкодувати".

Я застигаю в позі єгипетської мумії категорії "економ-плюс": руки на колінах, як приклеєні, погляд у вікно, наче там показують фінал "Гри престолів", спина рівна, ніби я проковтнула швабру.

Навіть повітря вдихаю по чайній ложці, щоб, боронь Боже, не залишити зайвого вуглекислого газу в цьому храмі автомобільної розкоші.

— У вас усе гаразд? — питає Артем Владиславович, опиняючись поряд з виразом обличчя "я бачив такі панічні атаки і раніше". Він заводить авто, легко натиснувши кнопку, а я видаю фразу з інтонацією школярки на іспиті з квантової фізики:

— Абсолютно-надзвичайно-чудово! Просто намагаюсь не наробити лиха на цьому сидінні...

Чорт, прозвучало настільки двозначно, що навіть словник евфемізмів зашарівся б.

Закушую нижню губу з такою силою, що вона може подати на мене до суду, і сильно сподіваюся, що бос має вибіркову глухоту на такі коментарі.

— Не турбуйтесь. Це просто машина, — помовляє він спокійно, з ледь помітною посмішкою в куточку губ.

Він тисне на газ, і машина зривається з місця так плавно, наче ми не їдемо, а ковзаємо по масляній поверхні чийогось фінансового благополуччя.

Ми їдемо до залізничної станції. І всю дорогу я сподіваюсь, що потяг раптово зламається, або на колії виникне якась непередбачена ситуація.

Що рейс відмінять через технічні проблеми чи погодні умови.

Що мене терміново викличе бос (до речі, той, що сидить зараз поруч) на невідкладну нараду з надважливого питання, яке неможливо вирішити без моєї участі.

Але поки що єдине, що викликає бос — це м'яку джазову мелодію на радіо, яка, здається, має заспокоїти атмосферу в салоні.

Ми мовчимо. Я злегка пітнію, відчуваючи, як крапельки поту непомітно збираються на моїй спині.

— Ви впевнені, що не хропите? — раптом питає Артем Владиславович, як мені здалося, з ледь прихованою надією в голосі.

Я ледь не задихаюсь від несподіваності запитання, відчуваючи, як мої легені вирішили провести страйк.

— А ви все ще на цій темі, так? — промовляю з ледь помітною образою в голосі.

— Просто хочу бути готовим морально. У вагоні СВ дуже гарна акустика. Кожен звук відлунює, як у концертній залі, — пояснює він, зберігаючи абсолютно серйозний вираз обличчя.

— Я можу купити вам беруші найкращої якості, якщо вас це влаштує, — пропоную, остаточно образившись. — Або навіть шумопоглинальні навушники, якщо ситуація виявиться критичною.

Артем Владиславович хмикає, і куточки його губ злегка піднімаються вгору:

— Упевнений, ви будете ідеальним попутником, Іванно.

Ми приїздимо на станцію. І я сподіваюсь, що не виглядаю так, ніби тричі втратила свідомість по дорозі. Хоча внутрішньо відчуваю себе саме так.

Ми йдемо по перону. Я намагаюсь виглядати розслаблено, роблячи вигляд, ніби поїздка з босом — це звичайна справа для мене, а не подія галактичного масштабу.

Але моя дамська сумка постійно зісковзує з плеча й бʼє мене по боці так, наче нагадує з кожним ударом:

"Це все твоя ідея, дурненька. Ти ж хотіла карʼєри. Ти ж хотіла вразити всіх своїм професіоналізмом. Ну то тримай!"

— А ви завжди носите з собою… це? — киває Артем Владиславович на мою сумку, яка нині виглядає як мішок для тренажерного залу.

— Це моя тактична дамська одиниця. Тут усе — від зарядки до… ще однієї зарядки. І кількох батончиків на випадок голоду. І запасних батончиків на випадок, якщо перші батончики закінчаться. І лосьйону для рук. І лосьйону для обличчя. І лосьйону для лосьйону… — замовкаю, усвідомивши, що бовкнула зайвого.

— А гранатомет? — питає Артем Владиславович з такою серйозністю, що на мить я майже вірю, що він справді очікує побачити зброю в моїй сумці.

— Ні. Вибачте, забула вдома. Знаєте, як це буває — завжди щось забуваєш у поспіху.

Його посмішка проскальзує, маленька, непомітна, як промінь сонця крізь хмари. Але я все одно бачу її й чомусь відчуваю щось всередині.