17. Валіза нервів і овечки для підтримки

Іванна

Ввечері я розвалююся на дивані, наче актриса мексиканського серіалу, де драма — мій другий дім.

У серці — ціла опера: “Дон Артеміо, чому ви такий холодний, як крижана кава?!”

У піжамі з овечками, тримаю Персика на руках. Жалію себе так, ніби моє життя — це фінальна серія мелодрами без хепі-енду.

Мій бос — статуя з льоду, навіть коли я випадково обіймаю його в ліфті, вдихаючи аромат його краватки.

І завтра ми їдемо у відрядження. У Карпати. У вагоні СВ.

С. В.

Це ж як “Супер Випробування” для мого серця!

Тільки я, він і квадратний метр простору, де мої нерви влаштують дискотеку. Це вже не офісна романтика — це психологічний трилер із комедійним присмаком.

Я вичісую Персика, а він мурчить, бо нічого не підозрює. Наївний котяра. Завтра я залишаю його сусідці — тій самій, яка годує голубів чіа-пудингом, вважаючи себе їхньою королевою. Але вибору немає.

Персик дивиться на мене очима, повними котячої мудрості: “Ти ще повернешся з розбитим серцем, дурна жінко, а я чекатиму з мискою міцного… молока!”

Схоже, він правий. Коти — вони ж як психологи, тільки з пухнастою мордою й без диплома.

Ранок.

Я прокидаюся з відчуттям, ніби мене переїхав потяг Укрзалізниці, хоча, це просто Персик спав на моїй голові, влаштувавши собі котячий готель.

Валіза стоїть відкрита, порожня, як мої ідеї про те, як не облажатися перед босом.

Я теж відкрита. До повного хаосу й нервового зриву.

Персик нявкає, і це звучить як: “Тобі кінець, Іванно, пакуйся швидше!”

Першим у валізу летить купальник — червоний, як мої щоки в ліфті. А раптом у Карпатах буде чан, джакузі чи річка, де я позуватиму, ніби модель, коли Артем Владиславович проходитиме повз із папкою актів.

Далі — фітнес-лосини, бо, хто зна, раптом о шостій ранку він запропонує пробіжку горами, а я, звісно, відповім: “Та я вже зі шкарпетками в зубах на старті, босе!”

Піжама з овечками — моя святиня. Коли доведеться спати в СВ поруч із ним, хоча б овечки мене прикриють. Буквально.

Потім — штани, сорочка, ще одна сорочка, ще одна…

Маленьке чорне плаття — просто так, на випадок, якщо в Карпатах згасне світло, і я виглядатиму як фатальна жінка, а не як бухгалтерка.

Кладу у валізу зарядку, блокнот, ліки від голови — відчуваю, вони стануть моїми найкращими друзями у цій подорожі.

Додаю книжку “Стримуй почуття — живи довше”, але одразу витягаю назад. Не допомагає, перевірено в ліфті!

Кота Персика зі сльозами на очах передаю сусідці. Він дивиться на мене, як чоловік, якого покидають заради іншого — з докором і котячим презирством.

Я відвертаюся, бо ще трохи, і напишу йому листа: “Прости, Персику, це бізнес, а не зрада!”

Гуглю в телефоні: “Скільки живуть коти без любові?” І отримую відповідь: “Допоки в мисці є корм.” Дошкульно.

Готуюся викликати таксі, коли на екрані телефону спалахує повідомлення від Артема Владиславовича:

Я заїду за вами за пів години.

Шок.

Пів. Години. До зустрічі.

Наодинці. З ним.

У машині. А потім — у СВ.

Мозок кричить: “Ховайся під диван!”

Серце волає: “Тікай!”

Тіло додає: “Намалюй стрілки, додай пудру. Де ліфчик з пушапом?!”

Біжу до ванни. Намазую на обличчя все, що бачу.

Маска для волосся на бровах? Хай буде.

Тоналка на зубах? Фантастика.

Малюю губи. Змиваю. Перемальовую.

Вибираю шарф. Скидаю.

Одягаю піджак. Знімаю.

Плачу. Сміюся. Гикаю…

— Зберися, Іванно, — кажу в дзеркало, дивлячись на себе, як на героїню фільму, яка от-от провалить головну сцену. — Ти — жінка. Ти — професіонал. Ти — не впустиш валізу на ногу боса!

З двору доноситься сигнал авто. Виглядаю у вікно.

Артем Владиславович виходить із машини — у модних джинсах і в окулярах.

Паніка.

Глобальна.

Мої нерви влаштовують вечірку з феєрверками, а серце б’ється, як тривожна кнопка в офісі.

Пробігаю очима валізу: овечки є, лосини є, купальник є.

Згадую, що забула зубну щітку. Хапаю її і закидаю прямо в сумку з білизною.

Через десять хвилин я стою перед дзеркалом, наче перед стратою, але з губами кольору “Персикова надія” і поглядом “Я впевнена… ні в чому”.