16. Самоконтроль і слабкості

Везу Іванну додому. Руки міцно стискають кермо, ніби я на змаганнях з армрестлінгу проти чемпіона світу, а не просто намагаюся не врізатися в бордюр.

Зціпив зуби так, що щелепа вже гудить, очі втуплені в дорогу, а в голові — суцільний хаос з її ім’ям.

Ця дівчина — справжня катастрофа. Моя особиста. Або прокляття, яке я, здається, сам на себе накликав. Іванна Костенко — мій персональний вихор із ноткою кави й перцю!

Її голос досі звучить у вухах:

— Купе не було, я взяла СВ…

СВ. Один на двох.

Вузькі полички, де я ледь поміщаюся сам, а тут ще й вона — з її хаотичною енергією.

Занадто близько. Забагато спокуси.

І що я зробив? Подивився на неї мовчки.

Потім сказав:

— Добре, відпочинемо краще.

І навіть пожартував, що сподіваюся, вона не хропе.

Молодець, Артеме, жартівник року!

Але, чорт забирай, вона навіть не встигла відповісти. Бо ліфт вирішив, що настав його час піти на пенсію.

Глухий ривок, темрява, і сирени в голові, як на пожежній тривозі.

Іванна — як не дивно — не зомліла. Просто повисла на мені, як плюшева тривожна коала, яка втекла з дитячої кімнати. Її руки вчепилися в мій костюм, ніби я — її рятувальний круг, а не бос, який ледь тримає себе в руках.

— Ви тут? — запитала вона, навіть не приховуючи страху, і її голос тремтів, як струна на старій гітарі.

Ага. Куди ж мені подітися? У шахту?

Може, це був би кращий вихід, ніж пояснювати, чому мої долоні раптом стали такими спітнілими!

Потім увімкнулося це дивне аварійне світло — жалюгідна версія свічки, яка більше нагадувала ліхтарик із хорорських фільмів.

І ось вона — Іванна Костенко. Її обличчя прямо біля мого. Її долоня вчепилася у мій піджак, ніби ми на Титаніку.

І поки вона не помітила, я обійняв її на кілька секунд. Подумки. Потім сам себе шльопнув по голові. Ментально.

Вона намагалася сісти, але я передбачив — сяде на холодну підлогу, застудиться, а потім я буду працювати сам. Тож зняв піджак, розстелив його, як справжній джентльмен.

Вона глянула на мене так, ніби я щойно пожертвував ниркою.

— Якщо ви не проти… — сів поруч, намагаючись виглядати спокійно, хоча всередині я був як відро з льодом посеред літньої спеки. Серце гупало, долоні спітніли, а мозок працював в режимі: “хапай її і тікай”.

Треба було взяти себе в руки, але як, коли вона так близько?

І от ми вдвох на підлозі ліфта. Романтика? Та де там — нерви, піт і моральна паніка, ніби я на екзамені з етики, а Іванна — мій найскладніший кейс.

Потім вона почала тріпати край своєї спідниці, і я, не витримавши, накрив її руки своєю долонею.

Її пальці тремтіли, а мої власні стали гарячими, ніби я тримав гарячу каву без ручки.

— Не треба так нервувати, — м’яко сказав, увімкнувши свій “казковий голос”, який, здається, працює на неї, як магія.

І тут вона почала говорити. Про стосунки. Про те, що людям важко довіряти. І щось про огірки.

Її голос був тихий, але щирий, і я слухав мовчки, думаючи: “Та я тебе теж боюся, Костенко. Бо зносиш мені дах, а я ще навіть торкнутися тебе не намагався”.

Дихали поруч. Вона тепла. Пахла квітами і крихітною небезпекою, ніби букет із терновником. Я зловив себе на думці, що хочу сказати щось розумне, але замість цього просто сидів, як статуя, яка боїться рухнути.

Визволили нас, коли вже стемніло. Дощ на вулиці барабанив по даху. І я, ідіот, запропонував її підвезти.

Вона погодилася — ну, звісно, кому хочеться йти додому пішки в мокрій сорочці? І я відчув, як мій пульс прискорюється, ніби я погодився на дуель.

Сіла в машину, і мене накрила хвиля. Її запах — ця ніжна парфумна пастка — миттєво заповнила салон, і я одразу уявив, як вона засинає в СВ прямо поруч, а я лежу навпроти, в повному моральному пеклі.

Під’їжджаємо до її під’їзду. Вона збирається виходити, а я кажу якомога холодніше, щоб приховати паніку:

— Завтра можете не приходити.

Іванна завмирає, і я бачу, як її очі стають круглими, ніби вона чекає вироку.

— Збирайте речі, — додаю, бо перестарався з драматичністю. — До Львова.

Вона киває, виходить з машини. Йде під дощем, маленька, рішуча, розтріпана, як мій внутрішній світ.

А я сиджу, тримаюся за кермо, і думаю: “Артеме, ти в дупі. Глибоко. І дуже м’яко пахне ця дупа її парфумами!”

І ця поїздка в СВ…

Господи, зроби так, щоб вона хропіла, як трактор! Бо якщо ні — я не виживу...