15. Ліфт, СВ і вічний сором

Після роботи я почуваюся як перегрітий чайник — в голові шипить, в серці булькає, а ноги мріють лише про горизонтальне положення. І от, коли я вже майже перемкнулася в режим «домашній хом’як у халаті», на горизонті з’являється бос. Ну, тобто не «на горизонті», а прямо тут — біля ліфта.

— Їдете? — запитує Артем Владиславович своїм звичним баритоном, від якого всередині все одразу хоче стати по струнці.

— Їду, — відповідаю і тицяю кнопку ліфта так старанно, наче хочу викликати не кабіну, а портал в інше життя.

Двері відчиняються. Ми заходимо всередину і нас огортає мертва тиша. Ніякої музички. Навіть дзвіночок не пікає — образився, мабуть.

— Ви замовили квитки до Львова? — питає Артем Владиславович, ніби між іншим, хоча звучить так, ніби він цю фразу тренував перед дзеркалом.

— Так, — відповідаю я. — На сімнадцяту годину.

І потім, майже шепочу, ніяковіючи:

— Купе не було. І я… замовила СВ…

В кабіні знов зависає тиша. Така тиша, що можна почути, як в голові боса падає уявна ручка.

— СВ? — перепитує він. Здається, внутрішньо йому зараз треба лягти на диван і покрити себе пледом із гідності.

— Так, розумію, там тільки два місця, — бурмочу у відповідь. — Але я подумала… ну… ми ж не чужі люди. Я вам каву замовляла…

Артем Владиславович завмирає на секунду, потім вирівнюється, наче прийняв карму:

— Добре. Відпочинемо з комфортом. Сподіваюсь, ви не хропите.

— Я ні, а ось ви… — не встигаю завершити, бо мою чудову репліку перебиває… ліфт.

Він смикається. Скрипить. Завмирає. І гасне світло...

— Боже, ми приречені! — верещу я і миттєво кидаюся до найближчого джерела стабільності — до Артема Владиславовича.

Чіпляюся за нього, як кішка за штору.

— Ви тут? — хриплю десь у район його грудей.

— А куди ж мені дітися? — бурмоче Артем Владиславович.

Світло з’являється. Ну, не світло, а якась жалюгідна версія свічки — аварійне освітлення. Але цього цілком достатньо, щоб я побачила, де я зараз. Точніше, на кому...

Мої руки міцно стискають його костюм. Моє обличчя... щільно притиснуте до його грудей. А моя душа вже від сорому вилетіла кудись у космос.

— Годі, Іванно, годі, — каже Артем Владиславович і м’яко плескає мене по плечу. — Тут монстрів нема.

Він насилу відриває мене від себе і я відсуваюся від боса на дозволену дистанцію. Тобто сантиметрів на двадцять.

Скориставшись моментом, Артем Владиславович натискає кнопку виклику диспетчера. А я тим часом сповзаю по стінці, закотивши очі до стелі. Подумки благаю всіх святих про спасіння. Здається, в мене проявляються симптоми клаустрофобії.

— Не треба так хвилюватися, — каже бос, забувши про кнопку. Він підтримує мене за талію, не даючи сповзти на підлогу. А потім... знімає свій піджак і розстеляє його на підлозі. Для мене. Мов казковий принц, тільки замість білого коня — корпоративна етика.

— Слухаю! — оживає диспетчер.

— У вас люди застрягли в ліфті! — вигукує Артем Владиславович, і його голос звучить надто емоційно, як для людини, яка зазвичай розмовляє мов робот.

— Очікуйте на майстра! — байдуже відповідає диспетчер і відключається.

Артем Владиславович закладає руки за спину.

— Кхм, — прочищає горло. — Сказали, чекати...

— Так, я почула, — дивлюся на нього знизу вверх. — Я була тут, коли ви розмовляли, — про всяк випадок уточнюю.

— Що ж... — він підтискає губи. — Якщо ви не проти, — вказує на місце поруч зі мною.

— Ну, це ваш піджак, взагалі-то, — знов нагадую йому. — Прошу.

Ми сидимо поруч. Я мовчу, нервово перебираючи пальцями низ спідниці. Він теж мовчить, спостерігаючи за моїми рухами. Зрештою я зітхаю, а він накриває мої руки своєю долонею.

Я забуваю, як дихати, і переводжу на боса розгублений погляд.

— Не треба так нервувати, — м'яко промовляє Артем Владиславович, знову ввімкнувши свій шалено казковий голос, від якого мене завжди мурашить. — Трішечки терпіння, Іванно.

Все, що можу відповісти — це відкрити рот і кивнути. Господи, сподіваюся, в мене зараз не крапає слина…

— Дякую, — ледь ворушу язиком.

Але коли Артем Владиславович прибирає свою руку, в мене відроджується трохи сміливості. І як завжди, коли нервую, я починаю багато базікати.

— Ви добрий, — зізнаюся босу, не дивлячись на нього. — Зараз взагалі складно з людьми... — знов зітхаю. — Складно комусь довіряти. Іноді відчуваєш себе, як банка з огірками після зими — потріскана, перекошена... і ще трошки кисла.

Артем Владиславович з розумінням киває. І дивиться так, ніби... справді розуміє. А потім каже:

— Це минає.

— Що?

— Кислота. І недовіра. Якщо поряд правильна людина.

І тут я думаю: а він зараз взагалі про кого?

Поки я намагаюся це переварити, ліфт різко сіпається і починає рух. Світло повертається.

Ми підводимося з підлоги. Артем Владиславович підіймає піджак і злегка струшує його.

Коли двері ліфта відчиняються, я вибігаю першою.

— Після вас, — промовляє Артем Владиславович, але мені байдуже, як це виглядає. Поспішаю на вулицю і починаю дихати свіжим повітрям на повні груди.

Тут уже темно, мрячить дощ, і моє волосся миттєво стає пухнастим, як у переляканої вівці.

Клас! Як же вчасно!

— Я вас підвезу, — несподівано пропонує Артем Владиславович, ніби це найочевидніша річ у світі.

— Добре, — ледь шепочу у відповідь, бо голос кудись утік разом із рештками моєї гідності.

Його машина виглядає так, ніби на ній не можна їздити. Лише милуватися, як експонатом у музеї, і час від часу протирати пил. Обережно сідаю в салон, намагаючись ні до чого не торкатися, бо свою вдачу я надто добре знаю…

У машині я мовчу. І думаю тільки про одне: СВ. Одне купе на двох. БОЖЕ! Мені й ліфту вистачило…

Мої коліна починають тремтіти. Можливо, від дощу. Можливо, від кондиціонера. А можливо — від фантазії, яка вже малює Артема Владиславовича в піжамі.