14. Пряна місія

Іванна

Всі вихідні я згадую наш особливий квест з Артемом Владиславовичем, і мої думки кружляють навколо нього, як метелики навколо лампи.

Згадую його очі — холодні льодяники з ментолом. Сильні руки — як міцно він мене тримав, ніби боявся загубити. І медовий голос, яким він так солодко промовляв моє ім’я…

Мені здається, в тому архіві між нами щось іскрило — ніби хтось увімкнув електрику на повну! І тепер мій бос точно не буде дивитися на мене по-старому.

У понеділок я не йду на роботу — я лечу! Так хочу знову побачити Артема Владиславовича і, можливо, випадково втягнути його в ще одну пригоду.

Але його поведінка виявляється такою непередбачуваною, що одразу збиває мене з пантелику.

— Костенко, — сухо промовляє він мені з порога, злегка кивнувши, і… на цьому все.

Ні “доброго ранку”, ні “як ваші вихідні?”, ні навіть “принесіть мені каву”!

Артем Владиславович стрілою заноситься в свій кабінет, ніби я захворіла на суперзаразний вірус.

Я стою, як статуя, і думаю: “Може, він просто забув текст привітання?”

Але з кабінету все ж лунає холодний голос:

— Принесіть мені каву.

Йду до кавомашини, міркуючи про настрій Артема Владиславовича.

Якщо він такий похмурий, його треба рятувати! І я знаю як. Не просто кавою, а кавою з любов’ю!

Перебираю скляночки біля цукру й сиропів, шукаючи корицю, бо хочу зробити босу каву особливою. Але ні, тут її немає.

Натомість знаходжу… сіль і перець! Ну, це вже щось екзотичне!

Додаю трохи перцю — одну дрібку, дві, три… Напевно, вистачить, щоб розігнати хмарний настрій Артема Владиславовича!

Старанно перемішую каву ложечкою і промовляю, ніби відьма над казаном:

— Настрій, приходь! Де б ти там не загубився…

З кавою в руках прямую до кабінету начальника. Натрапляю на розчинені двері, і я гадаю: стукати чи ні?

Мозок видає порожнечу, тож я обережно промовляю:

— Тук-тук.

Артем Владиславович відривається від паперів і кидає на мене сердитий погляд. Та він же ще не куштував моєї магічної кави! Навіщо тоді сердитися, босе?

— Заходьте, — промовляє Артем Владиславович, і я, ніби на цвяхах, плетуся всередину.

Ставлю чашку перед ним на стіл і вирішую, що краще тікати, поки він не оцінив мій кулінарний шедевр. Але тут Артем Владиславович несподівано питає:

— Іванно, у вас є закордонний паспорт? — і підносить чашку до губ.

Я затамовую подих. Бос робить великий ковток кави, а я видаю йому тихо, що сама себе ледве чую:

— Нема.

Артем Владиславович хмуриться, і я не розумію — це від кави чи від моєї відповіді.

— Кхм, — видає він, послаблюючи краватку, ніби вона його душить, і повертає чашку на стіл.

Його обличчя змінюється — очі розширюються, ніздрі тремтять.

— Погано, Костанко! Треба, щоб був! Ви моя помічниця, і у ваші обов’язки входить супроводжувати мене у відрядження.

— Я… боюся літати, — зізнаюся, ніби це мій секретний суперзлочин.

— Доведеться звикати, — промовляє він байдуже, навіть холодно, як справжній робот із батареєю замість серця.

Може, він і не людина, а андроїд, запрограмований на “бути босом”?

— Зрозуміла, — киваю, нервово стискаючи пальці за спиною, уявляючи, як падаю з хмар із криком: “Це все через каву з перцем!”

— А поки що забронюйте на Укрзалізниці два квитки до Львова , — кидає він, і я записую в голові: два квитки.

— Угу, — киваю йому. — Львів.

— І збирайте речі, — кидає Артем Владиславович із кам’яним виразом, повертаючись до паперів. — Ви їдете зі мною в Карпати.