13. Архівна Одисея

— Ну ви й вигадали, — звертаюся до Артема Владиславовича, відчуваючи, як мої щоки червоніють при вигляді наручників.

— Це не я, — виправдовується він, закладаючи руки в кишені джинсів, що робить його вигляд ще більш небезпечним для мого серця. — Це все він, — киває на організатора тімбілдінгу, який уже насувається на нас із наручниками.

Та це не просто наручники — це кайдани з довгим і міцним ланцюгом, як для дракона, який утік із казки!

— Я думала, нам нормально працюється разом, — бурчу, коли організатор з ентузіазмом приковує мене до мого начальника.

— Вирішив пізнати вас краще, — відповідає Артем Владиславович, натягуючи холодну посмішку робота.

— О, клас, — кажу, — наступного разу давайте просто пограємо в “Двадцять питань” замість цього “П’ятдесят відтінків офісного квесту”!

Артем Владиславович, здається, хоче щось відповісти, але тут організатор тягне нас до архіву з табличкою “Втеча з психіатричної лікарні”.

Класика, блін!

Він заштовхує нас усередину й клацає замком.

— Ц… це частина гри? — питаю я боса тремтячим голосом, озираючись на двері, а потім на ланцюг між нами, який дзвенить, ніби дзвіночок на Різдво в руках Санта-маніяка.

— Боюсь, так, — відповідає Артем Владиславович, спокійний, як скеля посеред шторму. Але за вухами в нього трохи рожевіє. Або це мені здається?

Організатор кричить нам з-за дверей:

— Ну що ж, пара “Костенко–Кравченко”, готові? Ваше завдання — за двадцять хвилин знайти ключ і втекти!

— Добре, — шепочу я Артему Владиславовичу, намагаючись не заплутатися в ланцюгу. — Головне: тримаймо себе в руках.

— Ми буквально не можемо інакше, — киває бос на наручники.

Квест починається, і я, звісно, кидаюся в бій. Смикаю ланцюг до шафи, шукаючи підказку за теками. Артем Владиславович від несподіванки тягнеться за мною, ніби офісний багаж на колесах.

— Ви… дуже емоційна, — зітхає він, намагаючись не впасти.

— Це я ще спокійна, — відповідаю задумливо.

Ми обшарюємо архів, який виглядає, ніби тут знімали хоррор про забуті теки. Спочатку я лізу до полиці з книжками. Витягую том “Діловий етикет для новачків” і знаходжу всередині… цукерку!

— О, скарб! — радісно вигукую, але Артем Владиславович хмуриться.

— Костенко, це не ключ, це просто хтось залишив снек.

Я обурено ховаю цукерку в кишеню:

— Це моя мотивація, босе, не чіпайте!

Потім я помічаю під лампою загадковий чемоданчик із кодовим замком.

— О, це точно схованка шпигуна! — вигукую, тягнучи Артема Владиславовича до нього. Але коли я натискаю на замок, він видає звук, ніби хтось чхнув, і зсередини висипається… конфетті!

— Сюрпри-и-из! — нервово сміюся, коли бос витрушує кольорові папірці з волосся.

— Класний, — бурчить він, але в його очах немає ані крапельки роздратування. Це вже плюс.

Відвертаюся від боса, ніби дуже зайнята квестом, і помічаю у кутку манекен у халаті, який пильно дивиться на мене, наче знає всі мої секрети.

— Чи ви теж вважаєте, що цей манекен може ожити? — шепочу босу, відчуваючи, як холодок біжить по спині.

— Принаймні налякати, — погоджується Артем Владиславович, і я сама не помічаю, як вже безсоромно тулюся до нього ближче.

Його подих лоскоче мою шию, а я боюся подивитися на боса — раптом мої очі видадуть мій секретний фан-клуб “Артем у кедах”!

— Іванно, — шепоче він мені прямо у вухо, і його голос змушує мурашки танцювати по шкірі.

Я завмираю. Це що, романтика в архіві?

— Т… так? — все ж таки змушую себе подивитися на боса. Його очі — глибокі, ніби рентген, який бачить крізь усі мої дурниці до самої душі.

Я ледь дихаю. Це офіційно найромантичніший момент у моєму житті, і я вже уявляю червоний маркер у щоденнику!

— Час спливає, — промовляє він сухо, але його голос — чистий мед, від якого мурашки стають диско-танцюристами.

— Ага, — киваю, опускаючи очі.

В цю мить помічаю на підлозі маленький папірець. Забувши про наручники, різко нахиляюся, щоб схопити його, але втрачаю рівновагу, ледь не падаю і…

Артем Владиславович ловить мене.

— Вибачте, це був лікоть, — мямлю, червоніючи.

— І півудару в печінку, — додає він, злегка скривившись. — Тримаєшся?

— Угу, — киваю, хоча хочеться збрехати.

Артем Владиславович відпускає мене і я підіймаю знахідку. В папірці знаходимо ключ від дверей.

— Юху-у-у! — радісно вигукую, піднімаючи руки вгору. Бос змушений повторити мій жест, і його рука опиняється над моєю головою.

— У вас завжди такий стиль роботи? — глузливо питає він, намагаючись не заплутатися в ланцюгу.

— А у вас завжди такі довгі руки? Вони всюди!

Він опускає руку і смикає мене до виходу. А я бурмочу йому в спину:

— Це був цікавий досвід. Не те щоб я хотіла повторити… але тепер знаю, як поводитися, якщо хтось прив’яже мене до меблів!

— Це знання може згодитися вам у вашій кар'єрі, Іванно, — м'яко каже Артем Владиславович із якимось особливим відтінком у голосі, і я завмираю на місці, відчуваючи, як серце робить кульбіт.

Він…

Щойно…

Сказав…

Що?

Бос теж зупиняється і заглядає в мої очі. Його погляд ніби шукає щось, про що я сама не здогадуюсь.

— Жартую, — додає він, обережно знімаючи павутиння з мого волосся. — Павука нема, — каже, помітивши, як розширились мої перелякані очі. Його пальці затримуються на моєму волоссі на мить довше, ніж потрібно і я нервово ковтаю слину.

— Це подяка за те, що я не використала бойові навички ліктя на повну силу? — питаю спантеличено, і Артем Владиславович посміхається, на мить прикривши очі, ніби хоче сховати якусь потаємну думку.

І що я вам скажу? Змусити боса посміхатися — це не просто ідеальний тімбілдінг, це справжня перемога! Особливо коли йдеться про Артема Владиславовича.

А ще, це просто неймовірне чудо, що я досі не спалила офіс своїми розпеченими щоками…