12. Небезпека для серця

На цьому тижні вихідні офіційно скасовано! І знаєте чому? Наш бос, Артем Владиславович, вирішив, що нам потрібен тімбілдинг.

Я завжди думала, що тімбілдинг — це як у кіно: люди сміються, будують піраміди з тіл, грають у квести, обіймаються і дякують одне одному за “командний дух”.

А у реальності?

Суботній ранок, усі виглядають так, ніби планують повстання.

Оля з бухгалтерії тримає каву, наче це її єдина причина жити. Ігор із маркетингу бурмоче, що “субота створена для Netflix, а не для цього”.

Я, чесно кажучи, з ними згодна. Хочу до Персика, мого кота, і печива. Але ні, ми тут, в офісі, готові до “веселощів”.

— Відпустіть нас додому, — хничу я, коли в офіс вривається організатор тімбілдингу, наче ведучий шоу “Хто хоче стати мільйонером”. Він у яскравій помаранчевій футболці, із мегафоном і посмішкою, яка кричить: “Ви пошкодуєте, що народилися!”

— Будьте мужньою! — шепоче він мені з награним співчуттям, і я сповзаю по спинці стільця, уявляючи, як ховаюся під столом до понеділка.

Але тут до офісу заходить Артем Владиславович, і я миттю випрямляюся, ніби мене вдарило електричним струмом.

Він… без піджака! Без краватки! Без сорочки!!!

Ну, тобто, він не голий. Звісно ж ні. Але це не його звичний костюм за мільйон.

На ньому біла футболка, яка обтягує біцепси, наче створена для реклами фітнес-клубу, блакитні джинси і світлі кеди.

Я вперше бачу його таким… нормальним. І, о боже, ці м’язи! Мої очі, здається, фотографують його для мого щоденника.

Примітка: додати пункт “Бос у футболці — небезпека для серця”.

— Увага, командо! — верещить організатор через мегафон, і я ледь не падаю зі стільця від несподіванки. — Ваша корпорація “Непереможні” потрапила в кризу! Головний сервер упав, а єдина копія паролю — у кімнаті з лазерною охороною! Ваша місія: пройти три шалених випробування, які перевірять вашу спритність, креативність, довіру і почуття…

Він робить драматичну паузу, і я нервово ковтаю. Це що, він читав мій щоденник? Чи я надто відверто дивлюся на Артема Владиславовича?

— …почуття гумору, друзі! — нарешті завершує організатор і я з полегшенням посміхаюся. — Ваша місія сьогодні, — додає він наприкінці, — ВИЖИТИ…

Вирішую триматися ближче до Артема Владиславовича. Він тут бос, його ніхто не змусить лазити по мотузках чи співати гімн компанії. А я? Я просто його помічниця, яка може випадково спалити офіс. Безпечніше бути в його тіні.

І ось, гра починається…

Перший етап оганізатор називає досить дивно: “Кімната божевільних звуків”.

Він вмикає аудіосистему, яка видає звуки, наче в офісі влаштували вечірку для привидів: то сирена, то сміх, то звук кавомашини, що кашляє.

Наше завдання просте: на кожен сигнал ми маємо або сказати офіційну фразу, або виконати “офісний танець краба”.

Участь приймає кожен. І коли черга доходить до Артема Владиславовича, звучить гучний “БІП!”. Усі завмирають, чекаючи, що він скаже щось офіційне, на кшталт “Затверджено!”.

Але невгамовний організатор кричить:

— Танець краба, босе!

Артем Владиславович зводить брови на переніссі так, ніби хоче спалити цього веселого дядьку поглядом. Але, звісно, в нього нічого не виходить. І тоді…

— Продовжуємо без танцю, — каже бос голосом, який може зупинити землетрус.

Усі сміються, організатор пітніє, а я думаю: Чому я не можу бути такою крутою?

Але я маю всі шанси такою стати! Тому, коли я отримую сигнал сказати офіційну фразу, одразу беру бика за роги!

— Шановні колеги, давайте синергізуємо наші зусилля! — ледь вимовляю я, і Оля з бухгалтерії падає зі сміху.

— Іванно, ти звучиш, як мотиваційний плакат! — каже вона.

Я посміхаюся, але краєм ока бачу, що Артем Владиславович дивиться на мене… і не хмуриться.

Мене заповнює тепле відчуття задоволення, яке розливається по всьому тілу. Як же неймовірно приємно нарешті зробити щось правильно! І отримати хоча б мовчазне схвалення від людини, яку важко вразити!

Ми переходимо до другого етапу, який організатор гучно оголошує як "Презентація мрії". Атмосфера в кімнаті помітно змінюється. Скептично налаштовані колеги починають виявляти ознаки зацікавленості. А тихе буркотіння змінюється на жваві розмови.

Наше завдання виявляється досить несподіваним: нам дається всього п'ять хвилин, щоб створити презентацію. Організатор урочисто вручає нам п’ять випадкових картинок.

У нашому розпорядженні опиняються: офісний стіл, кактус, степлер, настінний годинник і... Артем Владиславович у його нових кедах (це, звісно, фото, а не сам бос).

Після короткої наради, ми з командою врешті-решт вигадуємо абсурдну історію:

"Суперстеплер — офісний супергерой — рятує офіс від смертельної нудьги, випадково вколовши загадковий кактус. Той несподівано оживає, набуває магічних здібностей, і вирішує приносити босу ідеально зварену каву щоранку рівно о шостій, перетворюючи його на найщасливішу людину в компанії!"

Я швидко малюю на слайді кумедного кактуса з великими очима та широкою посмішкою, а Ігор додає напис, який одразу стає нашим девізом: "Кактус — душа офісу".

Коли ми презентуємо нашу історію, весь офіс буквально вибухає сміхом. Люди, які ще годину тому дивилися на все похмуро, тепер тримаються за животи, не в змозі стримати сміх. Навіть організатор не може не визнати нашої креативності.

Я з гордістю оглядаю нашу роботу, але мій погляд раптово зупиняється на Артемі Владиславовичі. Мій всемогутній бос не виявляє жодних ознак веселощів. Ну, як завжди, нічого нового в його реакціях.

— Костенко, — раптом звертається він до мене голосом, який змушує всіх інших миттєво замовкнути, — це ваш кактус? — питає бос, вказуючи на мій малюнок.

— Це не просто кактус, Артеме Владиславовичу, — відповідаю, все ще сміючись. І раптом відчуваю незвичну для себе сміливість. — Це справжній командний дух у всій його колючій красі!