11. Корпоративний етикет і виживання у маршрутці

Коли мені доручили провести міні-тренінг на тему “Сучасний корпоративний етикет”, я подумала:

Ого, нарешті мене визнають як серйозного офісного гравця!

Але коли я дізналася, що слухати мене буде Артем Владиславович, моя впевненість розтанула, як морозиво в мікрохвильовці.

Це не тренінг. Це покарання за всі мої злодіяння. Вони хочуть, щоб я згоріла на місці прямо біля проєктора. Під поглядом боса, який може розрізати сталь.

О десятій ранку зал вже заповнений. Тридцять колег дивляться на мене, як на учасницю реаліті-шоу, де я або виграю Оскар, або провалюся в каналізацію.

А в центрі цього натовпу — він. Артем Владиславович. Сидить, наче король на троні, із поглядом лазерного сканера, який бачить усі мої гріхи, включно з тим, як я вчора крала цукерки з кухні. Його ідеальна сорочка, здається, шепоче:

“Ти не впораєшся, Іванно.”

— Доброго ранку! — починаю, посміхаючись так, ніби мені платять за кожен зуб. Мої долоні пітніють, горло пересихає, а в голові крутиться питання: Чим “корпоративний етикет” відрізняється від просто нормальної поведінки?

Але я не здаюся. Тому видихаю і сміливо продовжую:

— Я підготувала презентацію, але це буде не нудна лекція. Це буде… життєво! Практично! З мого досвіду!

Я вмикаю перший слайд: “Діловий зовнішній вигляд”.

— Тут усе просто, — починаю, як лектор Оксфордського університету. — Стриманий одяг, охайне волосся, мінімум парфумів.

Розправляю плечі, ніби я експерт з етикету, а не дівчина, яка вчора вигнала весь офіс з будівлі на вулицю.

— Наприклад, уявіть маршрутку номер сорок вісім о сьомій ранку, — кажу я, розмахуючи пультом від проєктора. — Ви заходите з папкою, кавою і надією на краще. Через хвилину вас затискає між вікном і дядьком у шкірянці. Через дві зупинки ви вже пахнете як ковбаса і думаєте, що ідеальний офісний стиль — це просто вижити до дев’ятої, не втративши ока.

Зал вибухає сміхом. Навіть Оля з бухгалтерії, яка зазвичай сміється тільки над мемами про податки, пирхає.

Я кидаю погляд на Артема Владиславовича. Він сидить, з перехрещеними руками, відкинувшись на спинку крісла, але… його очі! Це більше не холодні льодяники з ментолом. Вони блищать, ніби десь глибоко всередині він уявляє себе в тій маршрутці.

Я вмикаю наступний слайд: “Комунікація з колегами”. Набираю в легені побільше повітря, ніби пірнаю в басейн.

— Етикет каже: вітайтеся з усіма! Але буває, що ти п’ятнадцять разів кажеш “Добрий день!” одному і тому менеджеру, бо він ходить туди-сюди, як масовка у відеогрі. І до кінця дня він дивиться на тебе, як на набридливу рекламу, що спливає на Ютубі кожні п’ять секунд. Ввічливо, але з ненавистю.

Команда регоче. Я зиркаю на Артема Владиславовича. Його губи ледь здригаються. Це що, натяк на посмішку? Чи в нього судоми?

Трохи підбадьорившись, йду далі.

На екрані спливає слайд “Ділова переписка”.

Одразу згадую свій щоденник, який випадково надіслала босу, і відчуваю, як моє обличчя стає кольору перестиглої вишні.

— Усе просто, — кажу я, тримаючи пульт так, ніби він може мене врятувати. — Не пишіть “Привіт, сонечко”, навіть якщо це лист самому собі. І не додавайте меми в підпис. Особливо ті, що рухаються. І, головне, — я роблю драматичну паузу, — перевіряйте вкладення! Бо одного разу ви можете надіслати… ну, скажімо, план пограбування банку замість звіту.

Зал сміється, хтось плескає, а я відчуваю себе справжньою зіркою. Навіть Артем Владиславович дивиться на мене інакше — не як на ходячу катастрофу, а як на людину, яка, можливо, не зламає офіс цього разу.

В цей момент я усвідомлюю: мені подобається стояти тут, жартувати, бути в центрі уваги. І, що найголовніше, нічого не руйнувати!

— І насамкінець, — кажу я, переходячи до останнього слайда, — найголовніше правило корпоративного етикету: не будьте злом. Навіть у понеділок. Навіть коли ваші графіки і таблиці горять у пеклі, а кавомашина видає лише пару. Не пару від кави, а просто пару, ніби цей робот в депресії.

Зал вибухає аплодисментами. Несподіваними, щирими, такими, що в мене на очі навертаються сльози. Я посміхаюсь, і відчуваю себе, ніби щойно виграла “Офісний Оскар”.

Колеги розходяться, хтось кидає: “Іванно, ти мала б вести стендап!” Я киваю, але мої очі прикуті до Артема Владиславовича. Він підходить до мене, коли зал порожніє, і я відчуваю, як моє серце починає битися частіше.

— Оригінальний підхід, Костенко, — каже бос. — Нестандартний. І… практичний.

Я швидко кліпаю.

— Це ви… про ковбасу? — випалюю, намагаючись приховати нервозність жартом.

Він не сміється, просто дивиться на мене. Його очі, які я колись назвала “порожніми ексель-файлами”, тепер здаються… теплими.

— Ви вмієте пояснювати прості речі так, що я починаю сумніватися в складних, — каже Артем Владиславович, і я клянуся, що бачу в його очах тінь посмішки. — Як вам це вдається?

Я завмираю. Це що, він зі мною… розмовляє? Не повчає, не наказує, не дорікає, а просто говорить? Мої щоки палають, але я тримаюся.

— Ну, — кажу я, знизуючи плечима, — це мій талант. Я беру нудне і роблю його… ну, не таким нудним. Хоча іноді це закінчується пожежною тривогою.

Він сміється. Тихо, але це справжній сміх! Я ледь не падаю від шоку. Артем Владиславович сміється! Це як побачити веселку на Місяці.

— Іванно, — каже Артем Владиславович, підходячи ближче, так що я відчуваю легкий аромат його парфуму (не ковбаса, слава богу). — Ви коли-небудь думали, що ваш хаос… це не завжди погано? Може, він навіть… потрібен?

Я кліпаю, як зламаний світлофор. Це що, він серйозно?

— Потрібен? — перепитую, відчуваючи, як моє серце робить сальто. — Ви хочете сказати, що мої халепи — це… частина корпоративного етикету?

Він усміхається, не відводячи погляду від моїх очей. І я усміхаюся, не відводячи погляду від його. І на мить здається, що між нами пробігає іскра, наче хтось увімкнув струм.