10. Це не комп’ютер. Це бісові джунглі!

Іванна

Знаєте, що найскладніше в офісному житті? Ні, не звіти, не бюджети і навіть не кавоварка, яка видає звуки, ніби народжує слона.

Найскладніше — це вставити флешку в комп’ютер Артема Владиславовича. Справжній квест рівня “Знайди скарб у печері дракона”!

Його системний блок захований десь за столом, у джунглях із проводів, кабелів, розгалужувачів, UPSів і якоїсь залізної коробки, яка шипить, наче хвора кобра. Один невірний рух — і ти або знеструмиш весь офіс, або викличеш інопланетян. Або і те, і інше.

Сьогодні вранці Артем Владиславович, як завжди, з’являється в офісі, наче супергерой у костюмі за мільйон. Він дає мені флешку з таким виглядом, ніби вручає ключ від сейфу, і каже:

— Костенко, роздрукуйте файли з мого комп’ютера.

Я киваю, ніби все зрозуміла, але в голові вже паніка: чому з його комп’ютера? Чому не з пошти? Чому не з мого ноутбука, де я хоча б знаю, де USB-порт?

Але задавати питання Артему Владиславовичу — це як питати у лева, чому він не вегетаріанець. Він дав завдання і пішов, залишивши мене наодинці з цією… флешкостраждальною місією.

Я стою перед його столом, відчуваючи себе Ларою Крофт у сукні. Знімаю туфлі, присідаю, заправляючи сукню, щоб не зачепитися за щось і не стати офісною версією Попелюшки.

Повзу під стіл. Темно. Тісно. Пахне пилом, мужніми кабелями і легким натяком на мою майбутню відставку.

Мої пальці намацують щось, що здається USB-портом. Я тягнуся з флешкою, як сапер із бомбою, і…

Щось клацає.

Я завмираю.

Це ж порт?

Але раптом…

БІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІП!!!

Сирена рве барабанні перетинки, а десь із глибин офісу лунає чоловічий роботизований голос:

— Увага! Просимо залишити будівлю!

Я виповзаю з-під столу з флешкою в руці і волоссям, яке виглядає, ніби я весь цей час боролася з павуками.

В офісі вже всі метушаться, схопили сумки, телефони, каву, в кого — що.

А я стою босоніж, з флешкою в руці, як герой бойовика, який не встиг перерізати потрібний дрот.

Швидко приєднуюся до співробітників і спускаюся разом з ними сходами вниз.

На вулиці ми тулимося один до одного, чекаючи, поки хтось пояснить, що сталося. Хтось скаржиться, хтось сміється, хто фоткає все в сторіс.

І тут я помічаю його — Артема Владиславовича. Він стоїть, як гора Фудзі, спокійний і непохитний, у своєму ідеальному костюмі, який, здається, відштовхує паніку силою харизми.

Його погляд ковзає по співробітникам і зупиняється на мені.

І чому він так дивиться? Наче… знає, що це я.

Я прокашлююсь, заправляю волосся за вухо, і підходжу до нього, ніби йду на ешафот.

— Можна я в дечому зізнаюсь? — питаю тихо, тримаючи флешку так, ніби вона може вибухнути.

— Залежить від того, в чому, — відповідає Артем Владиславович своїм фірмовим голосом, який звучить, як… ну, ви пам’ятаєте, темне дерево з луною грому.

— Це я… Випадково… Щось натиснула, — випалюю я, відчуваючи, як мої коліна стають слабкими. — Там, під столом. Я шукала, куди вставити флешку, але там усе, як у джунглях! Ліани, пастки, кабелі… І, ну, я зачепила щось. Може, кнопку. Може дві.

— Червону кнопку? — питає він так спокійно, ніби уточнює, чи я пила зелений чай, а не влаштувала офісний безлад. Вкотре.

— Я не бачила… — мямлю, як школярка, що зламала глобус і ховає пів Південної Америки за спиною.

Артем Владиславович зітхає. Глибоко. Так, ніби готується до лекції про те, як не знищувати офіс.

— Іванно… це була пожежна тривога, — на диво спокійно пояснює бос. Я навіть чую в його голосі нотки поблажливості.

Затуляю долонею рот, широко дивлячись на боса, а потім обурююсь:

— Та хто ж ховає кнопку пожежної тривоги під столом?

Він мовчить.

Я теж мовчу.

Ми обоє мовчимо.

Навіть сирена вже мовчить.

— Давайте повернемося до будівлі, — нарешті каже мені Артем Владиславович, ніби нічого й не сталося. — І, будь ласка, роздрукуйте вже ті файли.

— Так точно! — відповідаю я, шльопаючи босими ногами по плитці, тримаючи флешку в одній руці і… цілу тонну сорому в іншій.

Але в глибині душі я знаю: без пригод цей день був би просто нудним. А Артем Владиславович, здається, уже звик до мого серіалу “Іванна та її косяки”. Може, він навіть оформив підписку?

Повернувшись до офісу, я обережно підходжу до комп’ютера Артема Владиславовича, цього разу тримаючи флешку, як священний артефакт.

Тричі перехрестившись і глибоко вдихнувши, ніби збираюсь пірнати у глибоке море, я нарешті вставляю флешку в USB-порт і роздруковую потрібні файли.

З тривогою очікую, що принтер раптом почне видавати феєрверки замість паперу, але дивом все працює як треба. І коли Артем Владиславович велично заходить до кабінету, я з непідробною гордістю простягаю йому свіжі, ідеально роздруковані папірці.

— Ось ваші файли! — проголошую я тоном, який намагається приховати всі пригоди останньої години.

Він бере аркуші своїми доглянутими пальцями, і його проникливий погляд на мить затримується на мені.

Я збентежено дивлюся на боса, відчуваючи, як моє серце прискорює ритм. Його очі наче сканують мене, шукаючи сліди чергової катастрофи.

Щось на моєму обличчі? Слід від пилу під столом? Чорна смуга, як у шпигуна на завданні?

Чи може щось у волоссі? Маленький павук влаштував там колонію і тепер з переможним виглядом махає Артему Владиславовичу?

— Молодець, Іванно, — несподівано промовляє Артем Владиславович своїм глибоким, спокійним голосом, у якому чується щось схоже на повагу.

Киваю і вибігаю з кабінету, намагаючись не танцювати від радості.

Бос сказав мені “Молодець”! І це точно мені не почулося!

Протяжно видихаю. Швидко сідаю за ноутбук і в моєму щоденнику з’являється нова примітка:

“Не торкатися незнайомих дротів. Не чіпати невідомі кнопки. Але якщо бос сказав «молодець», то, може, я не така вже й катастрофа?”