Інструкція з підкорення боса

9. Кава з післясмаком

Артем

Понеділок у самому розпалі, а в моєму кабінеті — тиша. Моя улюблена. Та, що настає рівно між “до наради ще є хвилина” і “зараз хтось увірветься з черговою кризою”.

Я сиджу, вдивляючись у таблиці, які, здається, створені спеціально, щоб викликати втому очей і легку екзистенційну кризу.

Раптом — стукіт у двері. Легкий, але наполегливий, наче хтось боїться, що я вибухну, якщо постукати сильніше.

— Так? — кидаю я, не відводячи погляду від монітора. Мої очі вже мріють про відпустку, але я тримаю їх у тонусі.

У дверях з’являється кур’єр у яскравій зеленій формі з логотипом кав’ярні, куди я принципово не ходжу. Там назви напоїв звучать, як заклинання з магічної академії: “флет-білий-матча-переспілий”…

— Доставка, — каже кур’єр із посмішкою, простягаючи мені стаканчик. — Подвійний еспресо для… Артема Владиславовича.

Я беру стакан із недовірою, наче мені вручили бомбу, замасковану під каву. На стакані чорним маркером виведено: “Такому ж міцному босу, як цей еспресо.”

Я завмираю. Міцний?

Ну, гаразд, я не заперечую. Але з якого дива? І хто це вигадав?

— Я цього не замовляв, — кажу, свердлячи кур’єра поглядом.

— Значить, хтось замовив для вас, — знизую плечима кур’єр. — Поставте тут підпис… отут, будь ласка.

Я беру його планшет, уже тягнуся підписати, коли краєм ока помічаю... очі. Великі, виразні, блакитні, що обережно визирають з-за товстої папки в коридорі.

Вони не кліпають, залишаються нерухомими, уважними. Вони ніби свердлять мене наскрізь, переводять погляд на стакан, потім на планшет, і знову повертаються до мене.

Я знаю ці очі. Вони належать людині, яка може провести нараду, нічого не тямлячи в цій справі.

— А хто замовив? — питаю у кур'єра, навмисно не відводячи погляду від тих загадкових очей за папкою, наче ведучи мовчазну дуель поглядів через весь коридор.

Він знову знизує плечима, ніби ця інформація настільки несуттєва, що не варта його уваги. Але потім раптом нахиляється ближче до мене, наче ділиться державною таємницею найвищого рівня:

— Замовник просив не казати... але, ну, чисто чоловіча солідарність, бро, — шепоче він довірливо з якоюсь змовницькою інтонацією, і я ледь стримуюся, щоб не закотити очі від цього раптового прояву "чоловічого братерства". — Тут зазначений якийсь "Костенко".

Очі за папкою в коридорі розширюються, а потім зникають зі швидкістю блискавки. Швидше, ніж падають мої акції на біржі під час економічної кризи.

Папка, що слугувала схованкою, різко падає на підлогу з глухим стуком, і з коридору лунають швидкі, метушливі кроки.

— Гарного дня, — кидає кур'єр, розтягуючи губи у професійній посмішці, і швидко зникає за дверима, ніби виконав таємну місію.

Я залишаюсь один на один із кавою в руках. І з підозрою, що щойно отримав найприємнішу шпигунську підтримку в житті.

Хтось подбав про мене у понеділок. Хтось звернув увагу на мою любов до еспресо. Хтось витратив час, гроші і, можливо, трохи сміливості на цей жест.

Повільно повертаюсь до столу, відчуваючи, як тепло стаканчика передається моїм пальцям. Сідаю у шкіряне крісло, яке тихо рипить під вагою. Мій погляд знову повертається до напису на стаканчику.

"Такому ж міцному босу..." — перечитую повільно, смакуючи кожне слово.

Відкидаюся на спинку крісла. Стукаю пальцями по підлокітнику і, зрештою, дозволяю собі думати про неї. Відверто, без корпоративних фільтрів і захисних механізмів.

Про Іванну Костенко.

Про ту, яка:

— Створює презентації, від яких менеджери плачуть, а рада директорів аплодує.

— Проводить наради з “кокосовими прогнозами” і “танцем продажів”, ніби це не офіс, а сцена стендапу.

— Надсилає особисті щоденники і стрибає на столи, але завжди виправдовується так, ніби вона королева.

— І, чорт забирай, робить так, що я починаю чекати її наступної халепи.

Навіщо вона це робить?

Грає в “ідеальну помічницю”?

Чи просто така… щира?

Добра?

Небезпечна для моєї системи, де все чітко розкладено по полицях!

Бо Іванна Костенко — це не полиця. Це цілий ураган, який зносить мої графіки, плани і, здається, навіть мої принципи.