8. Беру владу (ненадовго)

Іванна

Понеділок у самому розпалі, а Артем Владиславович кудись зник. Ну, тобто не те щоб я стежу за ним (хоча, може, трішки), але його кабінет порожній, а телефон мовчить. Мабуть, він десь рятує світ або узгоджує той клятий “ЖК Каштан Люкс”.

У пошті спливає сповіщення: нарада через п’ятнадцять хвилин. Артема Владиславович має її вести, але його досі немає.

Я сиджу за своїм столом, попиваючи залишки кави, і відчуваю себе… відповідальною. Так, Іванна Костенко — пані Відповідальність! Час показати, що я можу не тільки проливати каву і надсилати щоденники з компліментами.

Я ж його помічниця, правда? Якщо бос затримується, я можу взяти все в свої руки. Як у фільмах, де героїня раптом стає головною і всіх рятує!

— Слухайте, люди! — гукаю я, вистрибуючи зі свого крісла, наче ведуча ток-шоу. За вікном блискає грім, ніби для ефекту. — Нарада через п’ять хвилин! Хапайте ноутбуки, ручки і свою харизму! Проводити нараду буду я.

Команда дивиться на мене, як на єдинорога, що заблукав в офісі. Оля з бухгалтерії кліпає очима, ніби я запропонувала їй порахувати податки без калькулятора. Ігор із маркетингу бурмоче щось про “понеділок — не мій день”. А Катя з логістики запитує:

— Це… узгоджено?

— Так! — впевнено відповідаю я. — Зі мною, — додаю нечутно.

У переговорній усі сидять, як на іспиті, де ніхто не вивчив матеріал. Я стою біля дошки, тримаючи маркер, ніби це чарівна паличка. На екрані — графік продажів, який я знайшла в папці “Нарада”.

Графік виглядає солідно: лінії, цифри, кольори. Проблема в тому, що я не маю жодного уявлення, що він означає. Але я ж не просто так тут всіх зібрала — у мені є талант до імпровізації!

— Отже, — починаю я, малюючи на дошці коло, яке більше схоже на картоплину. — Це… наш успіх! Дивіться, як усе росте! — Я тицяю маркером у графік.

Менеджер Сергій, який завжди виглядає так, ніби щойно програв парі, раптом оживає:

— Іванно, це ж зовсім не зріст! Це значний спад, який нам варто серйозно проаналізувати! Ми втратили цілих десять відсотків ринку!

— Спад? — перепитую я, широко посміхаючись, ніби він щойно пожартував. — Ні-ні, Сергію, це не спад! Це… стратегічна пауза! Ми даємо ринку перепочити, щоб він скучив за нами!

Сергій кліпає, а потім ховає обличчя в долонях. Здається, я сказала щось не те.

Оля з бухгалтерії, яка сидить поруч з ним, раптом починає глибоко дихати, наче готується до пологів.

— Та годі вам, — кажу я, малюючи на дошці смайлик, щоб розрядити обстановку. — Дивіться на цей графік! Це не просто лінії, це… танець продажів! Ось тут ми зробили “ча-ча-ча” з клієнтами, а тут — “сальсу” з інвесторами!

Я починаю розмахувати маркером, наче диригую оркестром.

— А ця червона лінія — це… наш фірмовий “брейк-данс” на ринку!

Ігор із маркетингу пирхає, але я бачу, що він записує щось у блокнот. Може, мої танцювальні метафори — це геніально? Чи, може, він просто малює карикатуру на мене? У будь-якому разі, я в ударі.

— Іванно, а що з прогнозом на наступний квартал? — питає Катя з логістики, яка виглядає так, ніби вже мріє про відпустку.

Я застигаю. Прогноз? Який прогноз? Я ж не синоптик! Але здаватися не можна.

— Прогноз — без опадів, — я посміхаюся так, ніби знаю всі секрети всесвіту. — Уявіть собі: сонце, ясне небо, продажі ростуть, як кокоси на пальмах! Ми всі будемо купатися в бонусах!

Команда дивиться на мене, як на людину, яка щойно пообіцяла безкоштовне шампанське в офісі. Сергій вже схлипує, Оля дихає ще глибше, а Ігор малює щось, що тепер точно виглядає як я з маркером у руці.

І тут двері відчиняються. У переговорну заходить Артем Владиславович. Тиша падає, наче хтось вимкнув звук у всьому офісі.

Всі завмирають, ніби прийшов вершник Апокаліпсису, тільки без коня, але з портфелем.

Його погляд ковзає по кімнаті, зупиняється на дошці з моєю картоплиною і смайликом, а потім — на мені. Я стою з маркером у руці, наче спіймана на гарячому злодійка.

— Пані Костенко, — його голос, як завжди, звучить, рівно. — Це… нарада чи шоу “Україна має талант”?

Я відчуваю, як мої щоки стають кольору мого улюбленого малинового йогурту.

— Ми тут обговорюємо танець продажів! — заявляю, гордо виправляючи поставу. — І… стратегічні паузи. З кокосами!

Він підіймає брову. Ту саму, яка, я клянуся, має власний контракт із Голлівудом.

— З кокосами… — повторює він, і я чую, як у його голосі пробивається тінь іронії.

— Так! — киваю я, відчуваючи, що піт уже тече по моїй спині. — Це метафора! Для зростання! Як у тропіках!

Він мовчить. Усі мовчать. Навіть Оля перестає дихати, хоча, здається, вона вже досягла просвітлення.

Артем Владиславович підходить до дошки, бере маркер із моєї руки. Його пальці на мить торкаються моїх, і я ледь не втрачаю серцебиття. Поки приходжу до тями, бос вже виводить на дошці ідеально рівні букви:

Костенко:

ініціативність +

креативність ++

доступ до проектору — тимчасово заблоковано

І додає своїм глибоким, низьким голосом, що, здається, міг би зрушити гори і змусити квіти розпускатися навіть взимку:

— Перенесемо нараду на третю годину. Всі вільні. Крім пані Костенко. Залишіться, будь ласка, на хвилинку.

Ой-ой. Ой-ой-ой.

Моє серце одразу падає кудись у п'яти, а потім підстрибує аж до горла. Невже це кінець моєї блискучої кар'єри помічниці директора?

Коли останній співробітник виходить, з тихим клацанням зачиняючи за собою двері, я вже морально готуюся до звільнення, вигнання з офісу і, можливо, навіть дуже суворого покарання у вигляді довічної заборони пити каву з офісної кавоварки.

Але Артем Владиславович стоїть і мовчить. Просто дивиться на мене своїми непроникними льодяниками з ментолом. Довго дивиться і мовчить.

А я відчуваю, як кожна секунда цієї тиші розтягується, ніби жувальна гумка, яку тягнуть і тягнуть, поки вона не стане тонкою-тонкою.