7. Протокол емоцій

Артем 

Понеділок.

Дощ ллє, наче хтось наверху забув закрити кран, але для мене це ідеальна погода. Шум крапель за вікном заглушує зайві розмови.

До того ж, я добираюся до офісу в сухому комфорті свого авто, слухаючи джаз, який звучить так, ніби його написали спеціально для мого настрою.

Сьогодні я в ударі — чіткий, сконцентрований, готовий розгромити будь-який звіт чи інвестора. Понеділки для мене — це як зарядка для телефону: повна батарея і ніяких глюків.

А ось в офісі атмосфера, наче в зомбі-фільмі низького бюджету. Співробітники тягнуться коридорами, наче ведмеді після зимової сплячки.

Мій погляд, як радар, одразу знаходить Костенко. Вона сидить за своїм столом, мокра, наче щойно вилізла з басейну, але на диво тиха.

Перед нею стоїть гігантський стакан кави, який можна використовувати як акваріум для дрібних рибок. Смілива дівчина. Сподіваюся, вона знає, що після такої дози кофеїну її серце може влаштувати вечірку без її участі.

Але ця тиша їй пасує. Робить її майже… професійною. Майже.

Прямую до свого кабінету, і не зупиняючись, даю Костенко просте завдання. Бухгалтерський звіт. До дев’ятої.

Вона киває з тією своєю енергією… ніби збирається не файл переслати, а виграти олімпіаду з емоцій. Але я вже звик. Це ж Костенко.

Стихійне лихо в людській подобі.

Моє стихійне лихо.

О дев'ятій годині одній хвилині на пошту приходить її лист:

«Артеме Владиславовичу, надсилаю звіт. Гарного дня!»

Написано з такою кількістю позитиву, що я майже очікую смайликів із сердечками. Але замість звіту прикріплено файл із назвою: «Щоденник Іванки_особисте НЕ ЧИТАТИ!»

Звісно, я відкриваю. Хто б не відкрив? Це як поставити перед людиною торт із написом “Не їсти!” і чекати, що вона ввічливо відмовиться.

Уважно читаю перший рядок:

“Ранок. Артем Владиславович знову в сорочці, яка виглядає на ньому так, ніби її створили під його тіло. Як на свято — тільки замість подарунків у нього в руках стратегія розвитку бізнесу.”

Я підіймаю брову. Цікаво…

“Він не говорить — він вимовляє речення так, ніби щойно з’їв словник і відфільтрував зайве.”

Словник? Непогано, Костенко.

“Його очі — як два ексель-файли: холодні, аналітичні, і в кожному — клітинка для емоцій, але порожня.”

О, це вже удар нижче пояса. Порожня клітинка? Я ж не робот… чи, може, все-таки?..

“Я боюсь його. І захоплююсь. І хочу, щоб хоча б раз він сказав: «Молодець, Костенко». Тим самим його особливим голосом, який звучить як тьомне дериво з луною грому.”

Мої губи мимоволі розтягуються в посмішку, але я швидко беру себе в руки. Артеме, тримайся. Ти — стіна. Кам’яна стіна.

“Він такий класний. І я зараз не про його костюм.”

Ого. Це вже не просто щоденник — це сповідь.

“У нього руки — як у людини, яка може все. А я усього лише людина, яка може пролити каву на все.”

Її самокритика — це щось. Але вона не права. Вона не просто проливає каву. Вона створює хаос, який чомусь робить мої дні… цікавішими.

“Але, можливо, саме в цьому й гармонія?..”

Гармонія?

Я зависаю на цьому слові, і вперше за весь ранок мої думки не про звіти, не про інвесторів і навіть не про те, чому проект “ЖК Каштан Люкс” усе ще без узгодження.

Я думаю про Костенко. Про те, як вона дивиться на мене, ніби я одночасно лякаю її і зачаровую. Про те, як вона не вміє брехати, навіть коли дуже старається. І як я, попри всі свої правила, ловлю себе на тому, що чекаю її “випадкових” появ біля мого кабінету.

Стоп, Артеме. Почуття — це збій у системі. Вони шкодять розуму. Руйнують репутацію.

Я викинув їх із себе ще на третьому курсі, коли вирішив, що буде лише кар’єра. Ніяких відволікань. Ніяких… Іванн.

І тут до кабінету вривається вона. Мокра, розтріпана, з однією сережкою, наче щойно пережила шторм. Її очі горять, ніби вона готова битися з драконом. Або зі мною.

— НЕ ЧИТАЙТЕ! — кричить Іванна.

І… стрибає на мій стіл.

Прямо між моїми руками і монітором. Як захисний щит. Або домашня версія ЦРУ.

— Це особисте! Там про вас! Але не те, що ви подумали! — тріскоче вона, розмахуючи руками, як диригент на концерті. — Ну, тобто, там є слово «класний», але це про ваш костюм! Хоча… може, і про вас, але без підтексту! Чи з підтекстом, але не таким! Дайте мені п’ять хвилин і квиток до Португалії…

Я ледь стримую емоції. Десь під ребрами в мене глухо вибухає сміх. Її паніка — це окремий вид мистецтва. Я міг би дивитися на це годинами Але я досі камінь. Лише трохи веду бровою.

Легенько підсуваю мишку. Клацаю. Закриваю файл. Потім піднімаю очі на Костенко.

Вона все ще сидить на моєму столі, мокра, з червоними щоками і виглядом, ніби щойно програла битву з власним здоровим глуздом.

— Виправте свою помилку, Костенко, — кажу спокійно, хоча в голові крутиться її фраза про “тьомне дериво”. Хочеться обговорити її літературний талант, але це було б занадто.

Вона вже готується зістрибнути зі столу, коли я все ж не витримую:

— І, будь ласка, на майбутнє: якщо пишете про мій «голос, як темне дерево з луною грому», хоча б вичитуйте орфографію.

Її обличчя спалахує, наче хтось увімкнув у ній сигналізацію.

— Ви… це прочитали? — шепоче вона, і її очі стають такими великими, що я боюся, що вони випадуть.

— Я швидко читаю, — зізнаюся, відкидаючись на спинку крісла. — Особливо коли в заголовку написано «не читати».

Вона прикриває обличчя руками, і я на мить відчуваю укол провини. Може, не варто було її так дражнити? Але, чорт забирай, це було занадто спокусливо. Її щоденник — це як сценарій до романтичної комедії, де я, схоже, головний герой. Або лиходій. Ще не розібрався.

— Вам ще щось потрібно? — питаю, щоб повернути її до реальності.

— Так… нове життя, — бурмоче вона, зісковзуючи зі столу з грацією мокрого слимака. Її туфлі пищать, наче протестують проти всіх її рішень.