6. Особисте з позначкою «Відправлено»

Іванна

Мої вихідні пролітають, наче космічний корабель на гіпершвидкості. Я нічого не роблю — і це найкраща частина!

Лежу в ліжку, обіймаю Персика, який вважає себе королем подушок. Ми дивимося серіали, їмо печиво і сперечаємося, хто з нас більше заслужив останній шматочок. Я виграю, бо в мене є кредитка, а в нього — тільки харизма.

Що може бути краще за такі вихідні? Правильно, ще одні вихідні. Але до них ще цілий тиждень…

Понеділок приходить, як непроханий гість, і приносить із собою дощ такого масштабу, що жаби в гумових чобітках стукають у двері офісу, благаючи притулку.

Я заходжу в будівлю, тримаючи в руках гігантський стакан кави, який за об’ємом ближчий до дитячого басейну. Дабл кофеїн. Без шансів на виживання для серця, але бодай щось мене сьогодні тримає у вертикальному стані.

В офісі панує тиша, наче всі вижили після апокаліпсису, але забули, як розмовляти. Оля з бухгалтерії сидить, втупившись у монітор, ніби він показує їй сенс життя. Ігор з маркетингу ходить, заплющуючи очі кожні три кроки, наче він в режимі енергозберігання. Навіть кавовий автомат видає жалісне “піііі…” і замовкає, ніби він теж у понеділковій депресії.

Я тихенько пробираюся до свого столу, вітаючись шепотом, щоб не розбудити цю зомбі-команду. У фільмах таке завжди закінчується погано — хтось кричить, і всі біжать їсти твої мізки. Краще не ризикувати.

Тільки встигаю присісти, аж тут з’являється Артем Владиславович, наш Термінатор у дорогій сорочці. Він іде по коридору, наче модель на подіумі, сяючи, як начищена монета. Його костюм бездоганний, зачіска — наче її створив стиліст, а енергія… звідки в нього стільки енергії в понеділок?

Може, у нього день народження? Чи він закрив кредит на яхту? Чи, може, він просто робот, запрограмований на ідеальність?

— Костенко, — кидає Артем Владиславович, не зупиняючись, прямуючи до свого кабінету, — витягніть із бухгалтерії останній звіт за квартал і надішліть мені. До дев’ятої.

— Так, сер! — бадьоро відповідаю, хоча в голові крутиться: “Добрий ранок, мій жах в ідеальному костюмі!”

Я уявляю, як додаю до цього смайлик із сердечками замість очей, але швидко проганяю цю думку. Фантазії в робочий час — це пряма дорога до чергової халепи.

Дев’ята година, одна хвилина.

Усе під контролем!

Я відкриваю пошту, знаходжу файл від Олі з бухгалтерії, додаю його в лист і пишу: “Артеме Владиславовичу, надсилаю звіт. Гарного дня!”

Клацаю “Надіслати”, відкидаюся на спинку крісла і роблю величезний ковток кави. Життя прекрасне. Я — королева офісної ефективності!

Але через хвилину з кабінету Артема Владиславовича виходить Ігор з маркетингу. Він мовчки підходить до мене і стоїть, як статуя.

— Що? — шепочу я, відчуваючи, як серце починає битися в ритмі техно.

— Ти... що босу відправляєш? — питає він тихо, прокручуючи вказівним пальцем біля скроні й округлюючи очі так, що вони готові вистрибнути з орбіт.

— Що? — розгублено питаю Ігоря, який не відповідає і йде геть.

Про всяк випадок відкриваючи пошту. Все в нормі. Файл прикріплено… Але…

Він називається: “Щоденник Іванки_особисте НЕ ЧИТАТИ!”

Я відчуваю, як моя душа залишає тіло. Судоми. Гикавка. Легка форма самознищення.

Мені стає неймовірно спекотно. Скидаю піджак, який чіпляється за сережку, і ледь не відриваю собі вухо. Жбурляю його на стілець і роблю великий ковток кави.

Помітивши мій нездоровий стан, до мене підходить Оля з бухгалтерії.

— Все гаразд?

— Оля! — хапаю я її за плече. — Тримай каву, — всовую їй в руки своє відро дабл кофеїну. — І тримай мене. Я йду.

— Куди?! — вигукує вона, хапаючи мій стаканчик.

— На подвиг. Або в СІЗО. Залежить від того, як бос це сприйме, — відповідаю, відчуваючи себе героїнею фільму, де все закінчується або епічною перемогою, або епічним провалом.

Дев’ята година, п’ять хвилин.

Я вриваюся в кабінет Артема Владиславовича, забувши постукати. Мокра від дощу, з однією сережкою, з виглядом, ніби щойно втікала від бурі, але вона мене наздогнала.

— НЕ ЧИТАЙТЕ! — кричу, наче оголошую евакуацію.

Артем Владиславович повільно піднімає голову. Його обличчя — вічна антарктична зима.

Я кидаюся до його столу, стрибаю на нього і закриваю собою монітор, як священик, що оберігає святу тайну.

— Це особисте! Там про вас! Але не те, що ви подумали! — тріскочу, розмахуючи руками. — Ну, тобто, там є слово «класний», але це про ваш костюм! Хоча… може, і про вас, але без підтексту! Чи з підтекстом, але не таким! Дайте мені п’ять хвилин і квиток до Португалії…

Артем Владиславович мовчить.

Дивиться.

Дивиться і мовчить.

Пауза.

Погляд.

Він легенько підсуває мишку. Клацає. Закриває файл. Потім піднімає очі на мене.

Я відчуваю, як його погляд пронизує мене, ніби я не людина, а експонат у музеї офісних катастроф. Я все ще сиджу на його столі, закриваючи монітор, наче це врятує мою репутацію. Мої щоки палають, і я мрію розчинитися в повітрі.

— Костенко, — сухо промовляє Артем Владиславович, — виправте свою помилку.

Я вже майже зістрибую зі столу.

Але він додає:

— І, будь ласка, на майбутнє: якщо пишете про мій «голос, як темне дерево з луною грому», хоча б вичитуйте орфографію.

Я зависаю. Мої очі розширюються, наче я щойно дізналася, що він читає думки.

Серце в пʼятах. Репутація — в каналізації.

— Ви… це прочитали? — шепочу, відчуваючи, як мої ноги стають ватними, хоча я все ще сиджу на столі.

— Я швидко читаю, — відповідає Артем Владиславович. — Особливо коли в заголовку написано «не читати».

Я прикриваю обличчя руками, сподіваючись, що це телепортує мене кудись подалі — бажано на пляж у Португалії. Ця поразка увійде в підручники з офісного сорому.

— Вам ще щось потрібно? — питає Артем Владиславович, абсолютно спокійно, наче я щойно не влаштувала цирк із трюком на його столі.