5. Від Wi-Fi до собачих побачень

Іванна

— Костенко, мені потрібна презентація на п’ятницю, — кидає Артем Владиславович, не відриваючи погляду від монітора, коли я обережно ставлю перед ним чашку кави.

Його голос, як завжди, звучить так, ніби він диктує накази з Олімпу, а я — звичайна смертна, яка випадково забрела на його територію.

— Презентація… — повторюю я, ніби це слово щойно винайшли, а я намагаюся розібратися, як воно вимовляється. — Тобто… PowerPoint? Слайди? Шрифти? Чи, може, з анімацією, щоб усе гуділо й миготіло?

Він повільно піднімає очі.

— Було б добре, щоб ще й зміст був, — сухо додає він. — Для ради директорів. Про новий житловий комплекс.

Я киваю, хоча в голові вже кричить внутрішній голос: «ПАНІКА! ВИКЛИКАТИ МАРИНУ!»

Хто така Марина, я не знаю, але вона точно б розібралася з PowerPoint краще, ніж я. Мої знання про презентації обмежуються шкільним проектом про життя хом'яків. І той на «четвірочку».

— А… вам подобаються презентації в стилі мінімалізму, бароко чи, може, «ой, воно само так вийшло»? — питаю я, сподіваючись виграти час.

Він зітхає. Так тихо, що я майже чую, як його терпіння тріщить по швах. А какзав, що в нього залізні нерви…

— Просто. Чітко. Без зайвих… експериментів. І без зайчиків у заставці, — відрізає він і повертається до монітора.

Ну все, зайчики офіційно відпадають.

Я повертаюся до свого столу з виглядом людини, яка готова підкорити світ. Хоча насправді я просто намагаюся не спіткнутися об кабель від принтера. Розминаю пальці, ніби я піаністка перед концертом, і кажу собі:

— Іванно, ти впораєшся. Ти — королева PowerPoint! Ти зможеш приборкати ці неслухняні слайди і створити щось настільки прекрасне, що навіть Артем Владиславович буде вражений.

Хоча ні, мабуть, не буде. Але принаймні він не відправить мене назад до університету з довідкою про професійну непридатність.

Хто б повірив, що я брешу сама собі з такою впевненістю? Мабуть, це називається "позитивна афірмація". Або просто відчайдушна спроба не панікувати.

Мій перший крок, як професійного дизайнера презентацій, який насправді ніколи не робив презентацій:

• Відкрити PowerPoint.

Звучить просто, правда?

З цим я справляюся успішно. Програма завантажується, вітаючи мене безліччю шаблонів. І все виявляється не таким вже й страшним — просто порожній білий екран, що чекає на моє натхнення.

А ось наступні мої кроки менш круті:

• Я плачу. Тихо і з гідністю, щоб колеги не почули. Просто одна сльозинка, яка символізує втрату моєї самовпевненості.
• Закриваю PowerPoint. Ніби це допоможе проблемі зникнути. Спойлер: не допомагає.
• Глибоко вдихаю. Затримую повітря. Видихаю. Повторюю п'ять разів, згадуючи всі ті відео з йоги на Ютуб, які я дивилася, але ніколи не практикувала.
• Відкриваю Гугл — мій найкращий друг і наставник у всіх життєвих кризах, від "як зварити яйце" до "чому моя кішка дивиться на мене так, ніби планує вбивство".
• Вводжу у пошук: «як зробити презентацію, щоб начальник не вигнав тебе через вікно». Пальці тремтять над клавіатурою, ніби я зламую Пентагон, а не шукаю базові поради з PowerPoint.

І Гугл, у своїй нескінченній мудрості, видає грандіозний результат: "Топ-п'ять способів вижити в офісі: від медитації до втечі в Тибет".

Жодного слова про PowerPoint. Жодної поради щодо слайдів. Тільки філософська криза і шлях до просвітлення через втечу від реальності.

Я обираю медитацію. І каву. Багато кави. Бо нічого так не стимулює творчість, як нервове тремтіння від передозування кофеїном.

Ну що ж, тепер до практики.

Медитую, п'ю каву, намагаюся увійти в стан дзену, де PowerPoint — це просто ілюзія, а термін здачі — соціальна конструкція.

Здається, щось забула... А, так! Презентація… Та сама, яку я маю зробити до кінця тижня і яка, ймовірно, визначить усю мою подальшу кар'єру, а можливо, й життя.

День перший. Понеділок. Тобто, сьогодні…

Знов відкриваю PowerPoint. З цим я справляюся блискуче — програма відкривається з першого кліку, і я відчуваю себе майже Ілоном Маском.

Але далі починається хаос. Я намагаюся вибрати шаблон, але кожен виглядає так, ніби його розробляли для весільних запрошень або реклами йогуртів.

Вибираю найпростіший — білий фон, чорний шрифт. Артем Владиславович же сказав «чітко», правда?

Наступний крок: придумати назву. Після десяти хвилин роздумів (і трьох ковтків кави) я пишу: «GreenSky: простір мрії у кожному метрі».

Звучить так, ніби я знаю, про що говорю. Може, навіть занадто круто, ніби я рекламую не будинки, а космічні станції. Але мені подобається.

— Іванно, у вас там слайди чи астрологічний прогноз? — раптом питає Оля з бухгалтерії, зазираючи через моє плече. Її окуляри блищать, наче вона детектив, який піймав мене на гарячому.

— І те, і те, — зізнаюся, знизуючи плечима. — Венера зараз у Леві, а я, — важко зітхаю, — у глибокому стресі.

Оля сміється, а я розумію, що на назві моя робота над презентацією на сьогодні закінчується. Понеділок — він же завжди важкий, чи не так?

День другий. Вівторок.

Сьогодні я налаштована серйозно. Відкриваю Excel, щоб вставити графік прибутків. О, Excel, мій старий ворог, цього разу я тебе здолаю!

Знаходжу потрібний файл, який називається щось на кшталт «Q3_2025_Sales_Final_v12.xlsx». Чудово, виглядає як шифр для запуску ракети.

Але я не здаюся. Копіюю графік і вставляю його в презентацію. Ура! Жодних «обіймів інвесторів» чи «зміни білизни» — це вже прогрес.

Правда, графік чомусь рожевий. І не просто рожевий, а з срібним блиском, наче я готую слайди для вечірки єдинорогів.

Мені, звісно, подобається, але щось підказує, що Артем Владиславович не оцінить мого креативу.

Намагаюся змінити колір, але PowerPoint раптово зависає. Екран блимає, а я чую, як ноутбук тихо стогне, ніби благає: «Іванно, дай мені спокій!»