3. Офіс — це джунглі. І я забула мачете

Іванна

Мій перший робочий день у компанії нагадує спробу жонглювати кактусами — боляче, незручно, і всі на тебе дивляться.

За кілька годин я вже засвоїла три важливі уроки, які, мабуть, викарбую на своїй надгробній плиті, якщо не доживу до кінця цього дня.

Перше. У компанії є негласне правило: не розмовляй із босом довше, ніж три секунди. Інакше він спопелить тебе своїм поглядом, наче Супермен лазерами.

Друге. Каву Артему Владиславовичу можна подавати лише без цукру, без піни, без молока і, головне, без прямого зорового контакту.

Третє. Охоронці кличуть його “Бетмен”. Не тому, що він рятує світ чи носить плащ. А тому, що з’являється безшумно і зникає швидко. Вранці я вже мала “задоволення” переконатися в цьому, коли він матеріалізувався переді мною, підставляючи свої шикарні туфлі під мою каву.

Я сиджу за маленьким столиком перед кабінетом боса, нервово гортаючи в ноутбуці календар, який виглядає так, ніби його розробляли для НАСА.

Я думала, бути помічницею директора — це як у фільмах: принести каву, посміхнутися, відлякати настирливого клієнта чи… знову принести каву.

Але ні! Виявляється, треба розбиратися в програмах, які мають більше кнопок, ніж пульт від космічного корабля.

Я поняття не маю, що роблю, але виглядаю дуже зайнятою, натискаючи всі клавіші поспіль. В результаті на екрані відкривається форма звільнення, імейл клієнтам із темою “Ви ще живі?” і фото Артема Владиславовича без піджака.

— О Боже, у нього прес... — шепочу я захоплено, забувши, що офіс — це не моя спальня, де можна вільно коментувати фотографії в Інстаграмі. Вражено розглядаю кубики преса, які виразно проступають навіть крізь тканину сорочки.

— Ви підглядаєте в мій графік, пані Костенко? — лунає низький голос за моєю спиною.

Чорт! Артем Владиславович.

Я ледь не ковтаю язик від переляку. Звідки він узявся?! Як у нього виходить пересуватися беззвучно, наче кіт у тапочках? Може, він і справді Бетмен?

Я рвучко закриваю ноутбук, влучаючи собі по пальцях. Біль пронизує руку, але я натягую посмішку, наче щойно виграла конкурс “Міс Безтурботність”.

— Ні-ні, я просто... оновлювала вікно! — белькочу я, підпираючи підборіддя вцілілою рукою і намагаючись виглядати байдужою.

— Ваше вікно показувало моє тіло, — спокійно, але з ноткою сарказму відповідає Артем Владиславович.

— Це… нова функція для кадрів. Ем… “Health Monitor”! — вигадую я на ходу, гордо виправляючи поставу, ніби щойно презентувала стартап на мільйон. — Ментальне розвантаження! Дуже прогресивно!

Його погляд ковзає по моєму обличчю, потім по плечах, потім знову по обличчю, зупиняється на губах, які я розтягую в ще ширшій посмішці. Чомусь Артем Владиславович зараз схожий на сканер для злочинців у голлівудському фільмі.

— У вас є десять хвилин, щоб вивчити ось це, — він кидає на стіл стопку паперів, яка виглядає так, ніби важить більше, ніж я сама. — А через п’ятнадцять ми маємо зустріч із інвесторами. Ви будете вести нотатки.

— Звісно! Я чудово пишу! — випалюю енергійно, хоча в голові вже розгортається паніка. — Ну, не дуже швидко. І не завжди розбірливо. Але старанно! — додаю, сподіваючись, що мій ентузіазм компенсує відсутність навичок.

Артем Владиславович не відповідає.

Просто зникає.

Знову.

Через п’ятнадцять хвилин я сиджу в переговорній, міцно стискаючи ручку. Поруч — Артем Владиславович, який виглядає так, ніби щойно зійшов із обкладинки “Forbes”.

Навпроти — двоє чоловіків у костюмах, які, здається, щодня вирішують долю валютного ринку. Вони говорять про якісь “портфелі активів”, “диверсифікацію” і “блакитні фішки”. Я киваю, бо всі кивають. Але мені стає цікаво, якщо я зараз засну, чи вони помітять?

Я старанно веду нотатки. Мій почерк — це щось середнє між кирилицею, латиницею і піктограмами інопланетян. Через десять хвилин я здаюся і починаю малювати квіточки та зайчиків. Якщо бос схоче переглянути нотатки, скажу, що це нова методика стенографії.

Раптом мій аркуш вислизає з-під руки, а ручка, наче ракета, вилітає з пальців і влучає прямо в коліно Артема Владиславовича. Чорт! Не треба було так тиснути!

Я кидаюся її піднімати, але в поспіху б’юся головою об його стегно. Бос помітно підстрибує на стільці, і його ідеально розслаблена поза руйнується, наче картковий будиночок.

Тиша.

Напруга.

Контакт ока.

Моє обличчя — на рівні його пояса.

Його погляд — як блискавка. Ще трохи, і я перетворюся на купку попелу.

Інвестори завмирають. Їхні брови повзуть вгору, наче в них щойно зламалася програма.

— У неї свій… стиль занотовування, — стримано промовляє Артем Владиславович.

Я хапаю ручку, випростовуюся і промовляю якомога впевненіше:

— Вибачте, це… креативний підхід.

Офіційно: це найгірший момент за сьогоднішній день. Гірше вже просто бути не може.

Але щось підказує мені, що я себе ще недооцінила.