2. Маленьке торнадо з невинними очима

Артем

Наше знайомство розпочинається з кави. Але не з романтичної сцени, де ми сидимо за столиком у затишній кав’ярні, обмінюючись посмішками.

Вона незграбно проливає каву прямісінько на мої новенькі туфлі від Армані. Темна пляма розтікається по ідеально начищеній шкірі, і я на мить завмираю, оцінюючи масштаб катастрофи. Але, знаєте, я майже не злюся. З кожним може статися.

— Вибачте, ой! Боже, я… Я зараз все витру! — бубонить вона милим голоском, і я майже одразу пробачаю їй цю незграбність. Але коли вона стає навколішки, щоб почистити моє взуття, ситуація стає… ну, скажімо, цікавою.

Я дивлюся на її маківку. Світле волосся зібране в недбалий пучок. Кілька пасом вибилися, ніби вона щойно брала участь у перегонах із собаками. І, судячи з усього, виграла. Але справжній хаос відбувається, коли її сумочка, наче вулкан, вивергає на підлогу цілу купу речей: ключі, помада, жуйки, якісь папірці, шпильки…

— Це не мої! — вигукує вона нервово, тицяючи пальцем в презервативи, які я спершу навіть не помітив у цьому карнавалі мотлоху. — Ну, тобто… це подруга поклала!

Я підіймаю брову. Цікаво, скільки їй років, якщо вона так соромиться презервативів? Чи, може, її бентежить, як хтось дізнається, що вона піклується про захист? У будь-якому разі, її реакція видає в ній якусь дитячу щирість, і це чомусь мене веселить.

— У моїй сумочці можна знайти все, окрім порядку! — зітхає вона, і це, мабуть, найправдивіші слова, які я від неї сьогодні почув.

Я переводжу погляд на Ольгу Іванівну, нашого кадровика, яка стоїть позаду цього маленького торнадо в людській подобі. Її обличчя, як завжди, непроникне, наче вона статуя в музеї воскових фігур.

— Це хто? — питаю спокійно, хоч всередині все вирує.

— Іванна Костенко, — відповідає Ольга Іванівна своїм фірмовим сухим тоном. — Ваша нова помічниця, Артеме Владиславовичу.

Ого. Помічниця…

Я прискіпливо оглядаю Іванну, яка все ще вовтузиться на підлозі, намагаючись щось знайти у своїй сумці. Вона раптово завмирає, почувши моє ім’я, і повільно підіймає голову. Її очі — блакитні, як літнє небо, — дивляться на мене з розгубленістю. Ці очі змушують мене на мить забути про свої зіпсовані туфлі.

— Артем Владиславович, — шепоче вона, і її голос уже не такий бадьорий, як був хвилину тому. Вона виглядає як людина, яка щойно усвідомила, що я не просто перехожий, а її бос.

Її погляд — це суміш сорому, паніки і ще чогось, що я не можу розгадати. Зазвичай я читаю людей, як відкриту книгу, але ця Іванна Костенко — суцільна загадка. Чи то повне непорозуміння, чи то помилка відділу кадрів, чи, може, геніальна авантюристка?

Її образ ніяк не вписується в той ураган, що зараз розносить офіс. І цей контраст мене збиває з пантелику. Але в одному я впевнений: з нею проблем не оберешся. Хаос у її сумочці — це лише передмова до того, що вона принесе в моє розмірене життя.

Коли я вчора віддав наказ терміново знайти мені помічницю, я не мав на увазі настільки терміново. І точно не мав на увазі когось на кшталт Іванни Костенко. Невже в Ольги Іванівни не було більш… впорядкованих кандидатур? Хоча, якщо подумати, щось підказує, що з цією дівчиною нудьгувати не доведеться. І чи такий це вже мінус?

— Дуже приємно познайомитися? — несподівано відмирає і запитує мене Костенко.

Чи приємно мені з нею познайомитися? Я ще ніколи не отримував подібних запитань

Уважно дивлюся на неї зверху вниз, а вона на мене — знизу вгору, продовжуючи стояти на колінах. Нарешті вона згадує про свою позу, незграбно підстрибує і опиняється навпроти мене. Її обличчя палає, а голос тремтить, коли вона промовляє:

— Це мій перший день. І, можливо, останній.

Оце самопрезентація! Не на її користь, звісно, але вона так щиро нервує, так простодушно поводиться, що мені хочеться дати їй шанс. Є в ній щось… справжнє. І це підкуповує.

— Я люблю порядок, — встановлюю правила з перших секунд. Мій погляд мимоволі чіпляється за неправильно застібнуті ґудзики на її сорочці. Одна петля пропущена, і це чомусь дратує мене більше, ніж кава на моїх туфлях.

— Я теж, — слухняно киває Іванна, поспіхом прикриваючи декольте долонею. Її щоки стають ще червонішими, і я відчуваю, що вона — як глина в моїх руках. Гнучка, готова вчитися, не сперечається. Це плюс. Може, з неї таки вийде тямуща помічниця, якщо я докладу трохи зусиль.

— Моє терпіння не гумове, — додаю, щоб вона зрозуміла, що я серйозно.

— Моє теж, — несподівано випалює вона. А це вже мінус, бо ліпити її доведеться кожну хвилину. І муштрувати, як в армії, щоб вона швидко вчилася.

Але, знаєте, я люблю виклики. Тож, вважай, Костенко, тобі пощастило.

Я розвертаюся і йду до свого кабінету, відчуваючи на собі її розгублений погляд. Уже з порога кидаю перший наказ:

— Костенко! Якщо ви й далі плануєте тут працювати, приберіть свої речі з підлоги й залиште презервативи в сумці.

Я чую, як вона тихо охає, і посміхаюся сам собі, уявляючи, як її щоки знову спалахують.

Ну що, Іванно Костенко, муштрування почалося!