1. Привіт, я ваша катастрофа!

Іванна

— Ви нам підходите, — сухо каже жіночка в круглих окулярах, ставлячи підпис на документі з такою поважністю, ніби підписує указ про мир у всьому світі.

— Чудово! — радісно вигукую я, ледь стримуючи бажання підстрибнути на стільці. — У мене з дитинства мрія — працювати… ну, десь! Та ще й у такому крутому офісі!

Моя щира посмішка, мабуть, виглядає як гримаса людини, яка вперше скуштувала васабі, думаючи, що це авокадо. У кабінеті пахне дорогими парфумами, лаком для меблів і, здається, легким відтінком моєї паніки.

Я намагаюся дихати рівно, але пальці тремтять, наче я щойно пробігла марафон. Кава у стаканчику, який я схопила в найближчій кав’ярні за останні сорок сім гривень, плеще, як Чорне море під час шторму. Нові туфлі, куплені на розпродажі, тиснуть в обидві ноги, а сумка на колінах зловісно зісковзує, загрожуючи вивалити весь свій вміст на ідеально чисту підлогу.

Але я — сильна. Я дівчина, яка вже вдруге проходить співбесіду. Перший раз був у кафе, де я випадково перекинула молочний коктейль на менеджера. Цього разу я принаймні нічого не перевернула. Прогрес, Іванко, прогрес!

— Зараз покажу ваше місце роботи, — байдуже бурмоче жіночка з відділу кадрів, важко підіймаючись зі стільця. Її погляд такий, ніби вона згадує, що забула вимкнути чайник удома.

Я вискакую з кабінету першою, сподіваючись справити враження енергійної та ініціативної співробітниці. Але поріг, здається, має до мене особисту претензію. Мій лівий каблук чіпляється за нього, я лечу вперед, і кава зрадницьки виплескується зі стаканчика прямо на чиїсь блискучі шкіряні туфлі.

— Вибачте, ой! Боже, я… Я зараз все витру! — панікую, відчуваючи, як обличчя палає яскравіше за неонову вивіску. Я ж дійсно не навмисно.

Не думаючи, я опускаюся на коліна перед цими ідеальними туфлями, які, здається, коштують більше, ніж моя оренда квартири за рік. Сумка, звісно, не витримує такого приниження і вивертає свій вміст на підлогу.

Банан, ключі від велосипеда, зламана ручка, жменя монет, три гумки для волосся, стара квитанція з супермаркету і… презервативи. Три блискучі квадратики з фольги лежать на підлозі, ніби насміхаються з мого існування.

— Це не мої! — вигукую нервово, тицяючи пальцем у фольгу, наче вона може встати і підтвердити мої слова. — Ну, тобто… це подруга поклала!

Я намагаюся сміятися, але виходить звук, схожий на пилосос, в якому застряг килим.

Гарячково копирсаюся в сумочці, шукаючи щось, чим можна витерти туфлі. Груда речей на підлозі зростає, як гора мого сорому.

— Ох, ці жінки! — кажу я, намагаючись розрядити ситуацію. — У моїй сумочці можна знайти все, окрім порядку! О, ось ви де!

Я радісно вихоплюю пачку вологих серветок, які, здається, лежать там ще з мого випускного.

— Це хто? — спокійно, але якось загрозливо звучить глибокий голос зверху.

Я завмираю. Мої вуха горять, ніби їх підключили до розетки.

— Іванна Костенко, — беземоційно відповідає жіночка з відділу кадрів, що зупинилася позаду. — Ваша нова помічниця, Артеме Владиславовичу.

— Артем Владиславович, — шепочу я, відчуваючи, як уся кров України приливає до мого обличчя. Повільно підіймаю голову і бачу його.

Він стоїть наді мною, як герой із фільму, де “він — бос, а вона — ходяча катастрофа, помилка відділу кадрів”. Високий, мов вежа, у костюмі, що сидить, наче намальований. Волосся злегка темніше за тіні під очима, а очі — холодні, як ментоловий льодяник.

— Дуже приємно познайомитися? — чомусь запитую його, замість стверження.

Він мовчить. Просто дивиться.

Довго.

Дуже довго.

Раптом я усвідомлюю, що досі стою на колінах. І тримаю його туфлю. Руками.

Підскакую, як ошпарена. Сумка незграбно падає на підлогу, приєднуючись до речей, які я щойно з неї дістала.

— Це мій перший день, — видихаю, нервово переалітаючи пальці. — І, можливо, останній.

Його брова ледь помітно здіймається вгору. Єдина мікроемоція, яку я від нього бачу.

— Я люблю порядок, — сухо промовляє він, опускаючи погляд на моє декольте. Дивлюся туди ж, важко ковтаючи. Лише зараз помічаю, що неправильно застібнула ґудзики на сорочці, перестрибнувши через один.

— Я теж, — киваю, ніяково прикриваючи декольте долонею.

— Моє терпіння не гумове, — нарешті каже Артем Владиславович. Його голос звучить так, ніби він щойно віддав наказ когось звільнити.

— Моє теж, — випалюю я, не подумавши.

Тиша.

Велична.

Крижана.

Свята.

Раптом він розвертається і йде до свого кабінету, не сказавши ні слова. Але за секунду з-за дверей чується його голос:

— Костенко! Якщо ви й далі плануєте тут працювати, приберіть свої речі з підлоги й залиште презервативи в сумці.

До болю закушую губу. Я ж сказала, що вони не мої! Навіщо так грубо акцентувати на них увагу?

— Твоє робоче місце, — вказує рукою жіночка з відділу кадрів в бік стола, що стоїть біля кабінету начальника. З цими словами вона зникає, навіть не ввівши мене в курс справ.

А я з палаючими щоками виконую наказ боса. Підбираю свої речі з підлоги і вибудовую в голові план на тиждень.

Не здохнути до п’ятниці.