Розділ 3. Дівчина з будинку, якого більше немає

Повідомлення надійшло під час обіду, коли Марта намагалася пояснити Сашкові, чому суп у термосі не стає напоєм. Вона ще сміялася, відкриваючи відео. Потім супові, термосові й усім людям довкола стало байдуже.

Відео переслала її університетська подруга Аліна. Під ним стояло: «Це ж твій двір? Вибач, не знаю, чи варто було скидати».

Спершу Марта побачила білу плитку. Далі — вишню, обрізану так жорстоко, що вона нагадувала розчепірену руку. Червоний цегляний стовп. На ньому колись була табличка з номером. Тепер номер зник, зате хтось прикріпив маленького металевого метелика.

Жінка за кадром розповідала, який тут гарний район і як швидко все відбудовується. Камера повернула до нової огорожі, зачепила свіжу стіну, вікно з сірими рамами. Там, де раніше був їхній дім, тепер стояв чужий. Не такий високий. Із терасою.

У лівому куті кадру лишився шматок старої бетонної доріжки. Вона впізнала його ще до вишні: два дрібні сліди в застиглому цементі. Їхній пес утік із кухні, коли тато саме залив розчин, і мама сказала, що це тепер назавжди.

Марта поставила телефон на стіл. Екран продовжував говорити.

— Ти чого? — спитала Лада.

Марта хотіла відповісти «нічого» й зрозуміла, що слово завелике. Воно не проходило через горло. Вона встала так різко, що стілець ударився об підлогу.

Надворі було світло. Непристойно світло для того, що вона щойно побачила. За кухнею гудів холодильник. У траві лежав червоний пластиковий ковпачок. Вона зосередилася на ньому, бо не могла втримати все інше.

Марту знудило біля компостної огорожі. Вона нахилилася, тримаючись за коліна, і крізь короткі вдихи намагалася не розбудити нікого у власному минулому. З будинку долинав сміх. Їй дуже хотілося, щоб він не замовкав. Щоб хтось там і далі сперечався про суп.

Орися знайшла її за хвилину. Не схопила, не почала вмовляти дихати правильно. Простягнула воду, запитала, чи можна стати поруч.

— Можна.

— Ти хочеш до медпункту чи побути тут?

— Тут. Я не зможу зараз дивитися на кушетку.

Марта сіла на перевернутий ящик. Долоні були холодні, обличчя гаряче. Вона лікарка й знала, що відбувається з її тілом. Тіло, схоже, не вважало це достатнім аргументом.

— Там мій двір, — сказала вона нарешті.

Орися кивнула. Марта передала їй телефон, не вмикаючи звуку. Психологиня подивилася коротко й повернула.

— Не хочу, щоб діти знали.

— Я скажу, що тобі потрібна перерва. Галина вже в медпункті.

— Я не збиралася влаштовувати…

Вона не договорила. Орися присіла, щоб вони були на одному рівні.

— Ти нічого не влаштовуєш.

Марта дивилася на свої пальці. На вказівному лишилася зелена риска від маркера, яким із Тимком підписували коробки. Найзвичайніша риска. Незбагненно, що вона не зникла.

⁂

У дитинстві вона не любила їхній двір. Надто маленький для велосипеда, надто великий, коли треба було збирати вишні. Батько відчиняв хвіртку плечем, бо ніс пакети, і завжди казав одне й те саме: «Хто тут добрий до батька?» Вона виглядала з вікна й відповідала: «Уточни бюджет». Мама з кухні кричала, щоб вони не циркували й занесли огірки.

Пес Барс жив із переконанням, що весь світ — це гості, які затрималися. Він радо гавкав на водія пошти, злодіїв, сусідів і тата, коли той стригся. На старість перестав чути й тому дозволяв собі відвертішу позицію з усіх питань.

У 2021 році Марта приїхала на літо після сесії. Злилася, що мама переставила її книжки й повісила в кімнаті нові фіранки. Фіранки були жовті, «щоб веселіше». Марта сфотографувала їх, написала подрузі: «У мене тепер палата для апельсинів». Це фото й досі лежало в архіві. Єдиний повний знімок її вікна — той, який вона зробила, щоб поскаржитися.

Вона відкрила його в медпункті, коли змогла залишитися сама. Слабке сонце за фіранкою, одна скляна намистина на підвіконні, чашка з відбитою ручкою. Їй уже не хотілося нічого на ньому змінювати.

Із Маріуполя вона виїхала в березні 2022-го з мамою, сусідкою та сусідчиним котом. Кіт їхав у переносці безсоромно живий, і за це його всі любили. Тато був не з ними: поїхав по бабусю в інший район і застряг. Три тижні вони не знали, де він. Потім він подзвонив із чужого номера. Голос був такий буденний, що мама розсердилася й запитала, чи він узяв таблетки від тиску. І тільки після цього заплакала.

Батько вибрався пізніше. Бабусю вони із сусідами поховали там. Марта так і не знала, що робити зі словом «вони», коли всередині нього не було її самої. У її рюкзаку дорогою зі міста їхала загорнута у футболку чашка без ручки. Мама тоді дивилася на неї як на зайву річ, але викинути не попросила.

Про будинок сказали сусіди. Влучання, пожежа, потім ще щось. Тато питав про задню стіну, про льох, про сарай. Мама — про фотографії. Марта не спитала ні про що. Коли відновилися заняття, на практиці біля ліжка пацієнта вона відповіла так добре, що викладачка її похвалила.

Тепер там був метелик. Декоративний, із блискучого металу. Вони могли хоча б зняти стару доріжку. Ні, не могли. Чому вони взагалі щось могли?