Розділ 2. Без інтернету люди дивні

О шостій сорок три Марта прокинулася від свистка й на мить вирішила, що померла в державній установі. Потім згадала спальник. Смерть у державній установі принаймні не вимагала б так складно вдягатися.

За наметом хтось бадьоро рахував присідання. Лада з сусіднього намету сказала, що не схвалює такого втручання в приватне життя. Остап відповів, що її приватне життя вже три хвилини тримає на підлозі чужий черевик, і його власник хоче повернутися до сім’ї.

Марта вибралася назовні. Туман ліг у долині рівно, як погано розмішане молоко. Усе було мокре: трава, мотузки, настрій. Біля умивальника висіло маленьке дзеркало, в якому одне її око було вище за друге. Вона вирішила поки що списати це на дзеркало.

Телефон показував одну рисочку зв’язку, і та зникла, коли Марта простягла руку.

— Тут ловить на камені, — повідомив Назар.

— На якому?

— Зараз покажу. Тільки камінь із п’ятої зайнятий.

Камінь за їдальнею виявився місцем стихійного паломництва. Троє підлітків стояли з піднятими телефонами, пан Роман говорив комусь, що фільтр треба міняти, і дивився при цьому на небо, наче саме там продавали запчастини. Марта стала в чергу.

Їй треба було надіслати менеджерці фінальний рекламний ролик: термін погодили ще до поїздки. До ролика бракувало дванадцяти секунд. Із дванадцяти секунд починалися деякі найприкріші рішення в її житті.

Вона вийшла на камінь, звірила кадр, відсунула від обличчя пасмо.

— Коли живеш у місті, дуже легко забути, як…

Унизу з’явився Остап із відром.

— …працює водовідведення, — підказав він.

Марта вимкнула запис.

— Якщо ти хочеш стати моїм співведучим, спочатку хоча б помий відро.

— Це відро для чистої води.

— У кадрі в нього неоднозначне минуле.

Він зазирнув у телефон. Цього разу не в камеру, а на повідомлення, що вискочило зверху: «Марта, до десятої треба. Бренд уже чекає».

— Робота? — спитав він.

— Ні, я дуже емоційно прив’язана до крему.

Вона вже пошкодувала, що відповіла різко, але Остап просто кивнув у бік будинку.

— У Соломії є резервний інтернет для зв’язку з батьками. Якщо треба відправити файл, спитай. Вона не їсть людей до обіду.

— Після їсть?

— Залежить від звіту.

Він пішов, не дочекавшись подяки. Марта постояла з телефоном у руці. Потім зняла дванадцять секунд сама й виявила, що пропозиція все-таки була доброю. Дуже незручна риса для людини, яку вже обрала дратівливою.

За сніданком пані Дарина, кухарка, оголосила, що вівсянка не винна в тому, що комусь хотілося круасанів. Вівсянку зварили з яблуками й корицею, і вона пахла краще, ніж обіцяла назва.

— А можна без родзинок? — попросила Лада.

— Можна. Виймай.

— Сервіс тут ручний, — сказав Назар.

Тимко сидів біля краю столу. У мисці не поменшало. Марта сіла навпроти, намазала собі хліб маслом і не запитала, чому він не їсть. Через кілька хвилин Тимко взяв ложку.

— У вас татуювання? — спитав він.

На її зап’ясті була маленька нерівна риска, зроблена в дев’ятнадцять. Вона з подругою мала намір витатуювати хвилі, але майстриня посварилася зі своїм хлопцем, і море вийшло схожим на кардіограму людини, якій нудно.

— Море, — сказала Марта.

— Дуже мало.

— Усе не помістилося.

Тимко роздивився уважніше й узяв другу ложку каші.

Після сніданку дорослі провели коло знайомства. Марта чекала примусового «назви три свої таланти», від якого їй хотілося заявити про втрату пам’яті. Натомість Орися запропонувала назвати річ, яку кожен узяв би на безлюдний острів. Назар обрав моторний човен. Лада — дорослого, щоб хтось відповідав за наслідки. Тимко сказав: «Двері». Ніхто не перепитав. Остап обрав казан, і всі вирішили, що саме тому йому не можна довіряти.

Марта хотіла сказати «аптечку», але передумала.

— Хорошу подушку.

— Затверджено, — сказав хлопець із батоном. Його звали Сашко, і про нього поки що було відомо рівно стільки, скільки він дозволяв своїй подушці.

Першою командною справою стало встановлення тенту над столом для занять. Остап приніс мотузки й кілки. Марта принесла ножиці та самоклейні наліпки, бо після п’яти хвилин загального ентузіазму вже ніхто не знав, який кінець куди тягнути.

— Зараз зробимо морський вузол, — пообіцяв Остап.

— До моря далеко, — сказав Назар. — Можна якийсь місцевий?

За пів години тент набув форми великого розчарування. В одному куті стояла калюжа вчорашнього дощу. Остап попросив Марту притримати опору, пішов перевірити кріплення, а Назар саме вирішив, що їхня інженерна конструкція потребує випробування на міцність.

Вода вибрала Марту.