Розділ 1. Люди, яких я терпіти не можу

Марта вміла збирати валізу так, щоб у неї помістилося інше життя. Три футболки скручувала рулонами, між ними вкладала зарядки, а на дно — старий ключ, який уже чотири роки нічого не відмикав. Ключ займав мало місця. На відміну від пояснень, чому вона його возить.

— Сонцезахисний крем узяла? — спитала мама з телефона.

— Так.

— Щось тепле?

— Так.

— Хлопця?

— У моїй валізі обмеження двадцять кілограмів.

Мама засміялася й попросила показати черевики. Марта перевела камеру на нові трекінгові кросівки, ще білі по нижньому краю. Мама оцінила їх із тим недовір’ям, з яким ставилася до всього, що не можна було вкинути в пральну машину разом із рушниками.

— А гроші за роботу дадуть?

— Це волонтерство.

— Тоді хоча б поїж там нормально.

У мами всі життєві втрати можна було частково відшкодувати гарячим обідом. Навіть ті, які мама сама пережила і про які не говорила. Вони попрощалися; маленька квартира у Львові знову стала орендованою. Поки на екрані була мама, це не так упадало в око.

Марта зняла коротке відео біля вікна. З першого дубля не вийшло: в кадр потрапив пакет зі сміттям. З другого — обличчя, яке вона носила на чергування, коли о третій ночі принтер починав вимагати нового паперу, а світ — нового сенсу. Третій дубль удався.

— Їду на два тижні в Карпати. Буду лікаркою в підлітковому таборі. Якщо зникну, не викликайте рятувальників. Хоча ні, через два тижні викликайте. Можливо, мене призначать відповідальною за зарядки.

Вона глянула запис, обрізала кінець і відклала телефон. На екрані лишилася усміхнена жінка двадцяти чотирьох років, яка мала охайні брови, лікарський диплом і рекламний контракт на крем для рук. Усі троє трималися непогано. Жінка — залежно від дня.

За день до виїзду Марта вийшла з лікарні з пакетом порожніх контейнерів і таким відчуттям, ніби їх було щонайменше двоє. Інша Марта лишилася всередині: відповідала на виклики, вписувала час, шукала ручку, яку сама ж поклала за вухо. Ця, надворі, змогла лише підійти до лавки.

Поруч сіла Соня, її колега з приймального. Соня вміла їсти яблуко так, наче цим оголошувала комусь догану.

— Кажи, — промовила вона.

— Що?

— Ти вже п’ять хвилин думаєш, чи не скасувати поїздку. У тебе лоб як у людини, яка шукає поважну причину злягти.

— Діти. Ліс. Відповідальність. Без пральної машини.

— Те, що ти згадала пральну машину останньою, дуже професійно.

На подвір’я вийшов чоловік із дружиною під руку. Дружина йшла повільно, сердито відштовхувала його лікоть і водночас трималася за нього. Марта дивилася, як вони спускаються сходами. Ще дві години тому чоловік запитував її, чи можна вже додому, а вона мусила сказати: поки що ні, треба дочекатися результатів. Він тоді розсердився. Тепер подивився на неї й підняв долоню, майже вибачливо. Вона махнула у відповідь.

— Знаєш, що мене найбільше лякає? — сказала Марта.

— Відсутність пральної машини ми вже пройшли.

— Що вони чекатимуть від мене чогось особливого. Бо я лікарка. Бо блог. Бо рекомендації. А я в дитинстві навіть у «крокодила» грала погано. Загадували трактор — усі думали, що я прошу винести мене з кімнати.

Соня відкусила яблуко.

— Ти там не трактор зображати їдеш.

— Можливо, доведеться. Вони на співбесіді не розповідали всього.

Соня повернула до неї голову. Втома знімала з обличчя міміку, але не інтерес.

— Ти сьогодні сорок хвилин розмовляла з тією жінкою. Яка боялася заходити без сина. Жодного разу не сказала «та не хвилюйтеся». Просто дочекалася, поки вона змогла. Думаю, з дітьми тобі знадобиться приблизно це. І пластир.

Марта поставила пакет між кросівками. Його ручки були перев’язані, щоб контейнери не бряжчали. Вона зауважила це тільки зараз і відчула несподівану ніжність до себе нічної, яка зробила хоч щось для ранкової.

— А якщо я поїхала, щоб мені було легше? — спитала вона. — Щоб зайняти голову іншими людьми. Це взагалі нормальна причина?

— Я пішла в медицину, бо добре вчила хімію й мені подобався хлопець із підготовчих курсів. Хлопець давно переїхав до Канади. Хворі, на жаль, лишилися. Початкові причини не завжди мають довічну силу.

Марта засміялася. З будівлі вийшла старша медсестра й попросила не повертатися після цієї лавки до кабінетів у робочому одязі. Соня слухняно підвелася.

— Ось. А ти кажеш, без начальства в гори. Бери свою відпустку, поки не схаменулись.

Дорогою додому Марта зайшла по невелику пляшечку засобу для прання. Стояла перед полицями так довго, що продавчиня запропонувала допомогу. Вибрати річ для двох тижнів було дивно складніше, ніж погодитися на самі два тижні.

Увечері вона відкрила листування із Соломією. Там був перелік обов’язків, порядок чергувань, контакти, вимоги щодо фотографування. Марта перечитала саме останній пункт і зберегла документ у телефон. Їй не хотілося вчитися на чужому роздратуванні там, де можна просто знати правила.