Від авторки

Мені хотілося написати історію, у якій люди закохуються невчасно. Зі своїми робочими змінами, недоречними жартами й переконанням, що цього разу точно не дозволять собі зайвого. Мабуть, найкраще таке переконання перевіряється в таборі: щойно ти вирішуєш виглядати незалежною людиною, хтось мусить допомогти тобі з наметом.

Як психіатриня та психотерапевтка я уважна до того, що стоїть за нашими звичними словами. «Я сама» може бути простим бажанням упоратися, а може вимовлятися з таким досвідом за плечима, що запропонована допомога спершу дратує. За легким характером часом ховається втома людини, яка взяла на себе обов’язок усіх веселити. Мені цікаво, що відбувається, коли двоє таких людей зустрічаються й потроху перестають грати свої звичні ролі. У романі я могла дозволити їм помилятися, сердитися, говорити зайве — і подивитися, чи знайдуть вони спосіб повернутися до розмови.

Пишучи про Марту й Остапа, я не хотіла давати їм готових відповідей. Мені було важливо, щоб вони мали власний голос і могли здивувати навіть мене. Щоб жартували не завжди вдало, помічали чужі слабкості раніше за свої, іноді поводилися дріб’язково. У житті ми рідко проходимо до близькості найкоротшим маршрутом. А в горах, як з’ясовується, ще й дуже легко переоцінити власне вміння читати карту.

Ця історія відбувається під час війни. Я довго думала про інтонацію, з якою можна розповідати в ній про кохання. Зрештою, хотіла залишити героям місце для звичайного дня: чекати повідомлення й водночас сваритися через масло, сумувати за домом і сміятися з дурниці. Втрати входять у наше життя по-різному; переживання однієї людини не дають нам права визначати, як має почуватися інша. Мені хотілося зберегти цю різницю між героями, навіть коли вони починають краще розуміти одне одного.

Дітям у цьому романі я теж залишила право на власну історію. Вони можуть не відповідати на запитання, не ділитися найболючішим біля вогню, злитися на тих, кого люблять. Можуть передусім хотіти печива. У дорослих достатньо причин бути уважними до них і без великого зізнання, яке мало б усе пояснити.

Як авторці мені хотілося побути поруч із цими людьми достатньо довго, щоб полюбити не лише їхні найкращі риси. Я сподіваюся, вам теж буде цікаво зазирнути за перше враження. І, звісно, посміятися: у таборі, де стільки людей мають власну думку про кожну дрібницю, сміху вистачить на всіх.

Залишаю вас із Мартою й Остапом. Далі вони самі. Хоча певна річ, обоє наполягатимуть, що чудово знали, куди їдуть.