«Вхід у хаос без черги»

«Інструкція до Лії не додається»

Розділ 1: «День, коли все пішло не за планом (як завжди)»

Якщо ви думаєте, що люди діляться на тих, у кого життя під контролем, і тих, у кого повний хаос… То я навіть не знаю, до якої категорії мене віднести. Мене звати Лія. Мені п’ятнадцять років. І я маю талант. Ні, не співати. Не танцювати. І точно не прокидатися з першого будильника. Мій талант — випадково робити пригоди з абсолютно звичайних речей. Наприклад, сьогодні я просто хотіла прийти до школи вчасно. Просто. Одна маленька ціль. Але моє життя, здається, вирішило: «Ні, Лія. Ми зробимо це цікавіше».

Я бігла вулицею, тримаючи в одній руці рюкзак, а в іншій — тост, який я мала з’їсти ще десять хвилин тому. Моє довге світле волосся розліталося в різні боки, ніби воно теж запізнювалося разом зі мною.

— Лія! — почувся знайомий голос.

Я зупинилася. Погана ідея. Коли ти біжиш і раптово зупиняєшся, твоє тіло ще не завжди розуміє план. Я ледь не впала, але врятувала ситуацію. Ну… майже.

— Ти знову спізнюєшся? — засміялася моя найкраща подруга Софі.

— Ні, — сказала я серйозно. — Я просто дуже швидко приходжу останньої хвилини.

Вона подивилася на мене.

— Це навіть не має сенсу.

— Але звучить красиво.

Софі закотила очі, але усміхнулася. В цьому була моя проблема. Люди чомусь не могли довго на мене злитися. Можливо, тому що я завжди намагалася допомогти. А можливо, тому що зазвичай мої помилки були настільки дивними, що всі просто сміялися. Ми зайшли до школи. І я вже майже повірила, що сьогодні буде нормальний день. Майже. Бо я мала дуже простий план.

Прийти до школи. Сісти за парту. Відкрити зошит. І не створити жодної дивної ситуації. Звучить легко, правда? Для більшості людей — так.

Для мене — це був виклик рівня «перестати говорити з тваринами на вулиці». Не те щоб я реально це робила… Добре. Робила. Але тільки якщо вони першими дивилися на мене.

Я зайшла у клас і одразу почула:

— Лія!

Я навіть не здивувалася. Якщо в школі хтось кричить моє ім’я, є два варіанти: Або комусь потрібна допомога. Або я щось зробила.

Іноді — обидва.

— Що сталося? — запитала я, підходячи до друзів.

Лео стояв біля мого столу з таким обличчям, ніби зараз оголосить дуже важливу новину.

— Твоя рослина померла.

Я подивилася на нього. Потім на маленький вазон на підвіконні.

Потім знову на нього.

— По-перше, вона не моя.

— Ти дала їй ім’я.

— Це не означає, що вона моя.

— Ти розмовляла з нею.

— Я просто підтримувала її морально.

Лео засміявся.

— Лія, це була квітка.

— А ти звідки знаєш? Може, вона просто мала важкий період.

Моя подруга Софі закрила обличчя рукою.

— Я не знаю, як ти дожила до п’ятнадцяти.

Я посміхнулася. Оце я любила. Мій дивний світ. Мої дивні друзі.

Моє життя, яке ніколи не було тихим. Я могла загубити телефон на п’ять хвилин після того, як тримала його в руках.

Могла прийти в кімнату і забути навіщо прийшла. Могла поставити будильник і прокинутися від нього… через сорок хвилин після того, як він дзвонив. Але я завжди знала одне. Якщо мій друг сумний — я помічу. Якщо комусь потрібна допомога — я прийду.

Навіть якщо перед цим випадково відкрию двері не тієї кімнати.

(Так, це було минулого тижня. Ні, я не хочу про це говорити.)

— До речі, — сказала Софі, розкладаючи підручники, — у нас завтра контрольна з математики.

Я завмерла. Це було сказано занадто спокійно. Так, ніби це просто інформація. Не загроза. Не катастрофа. Просто факт.

Я повільно підняла голову.

— Сподіваюся, це жарт.

— Ні, — відповів Лео, навіть не відриваючись від телефону. — Це життя.

Я відчула, як щось всередині мене трохи зламалося.

— Математика — це не життя, — серйозно сказала я. — Це… інше вимірювання.

Софі засміялася.

— Ліє, ти взагалі як плануєш це складати?

— Я не планую, — чесно відповіла я. — Я сподіваюся на диво.

Лео нарешті подивився на мене.

— Диво у тебе вже було. Це називається “домашка”.

Я образилася.  Трохи. Але він мав рацію, і це дратувало найбільше.

Я відкинулась на стілець.

— Математика взагалі не нормальна.

—Це ти ненормальна, — спокійно сказав Лео.

Я різко випрямилась.

— Вибач?

Він навіть не злякався.

— Ну серйозно. Ти вважаєш, що розуміти біологію — це нормально, а математику — ні?

Я задумалась.

— Біологія пояснює життя.

— А математика теж.

— Ні. Математика пояснює… страждання.

Софі вже сміялась в голос.

— Ліє, ти зараз серйозно?

— Абсолютно, — кивнула я. — Наприклад, навіщо мені знати, скільки буде X, якщо я навіть не знаю, де мій олівець?

Лео похитав головою.

— Ти остання людина, яка може оцінювати “нормальність”.

Я завмерла.

— Чому це?

Він подивився на мене так, ніби відповідь очевидна.

— Бо ти вважаєш, що виживати без логіки — це стиль життя.

Я на секунду задумалась. І чесно… не змогла заперечити.

— Добре, — сказала я нарешті. — Я не нормальна.

Пауза. Я підняла палець.

— Але я нормальна… з творчим підходом до реальності.

Софі похитала головою.

— Це ще гірше звучить.

— Це звучить унікально, — виправила я.

І чесно? Мені це навіть сподобалось.

Я пережила два уроки фізики. Це звучить героїчно, але насправді я просто сиділа й намагалася не заснути з відкритими очима. Фізика — це той предмет, який ніби спеціально придумали, щоб перевірити, скільки людина може думати про своє життя, не слухаючи вчителя.

Я чесно намагалася. Перші п’ять хвилин. Потім я вже дивилася у вікно і розмірковувала, чому дерева не здають контрольні. Було б чесно.

Вони ж теж існують. На другому уроці я зрозуміла важливу річ: якщо я коли-небудь стану дорослою, я буду уникати всього, що звучить як “сила”, “швидкість” і “формули”.