Інститутка
Глава 32
XXXII
Усі люди пов'яли, змарніли; тільки бабуся велична, як і була. Як не лає, як не кричить на неї пані, — бабуся не лякається, не метушиться: іде тихо, говорить спокійно, дивиться ясно своїми очима ясними. І незчуєшся, було, як до неї пригорнешся та й заплачеш, — от як дитина до матері своєї рідної горнеться.
— Не плач, моя дитино, не плач! — промовить бабуся стиха, ласкаво. — Нехай недобрі плачуть, а ти перетривай ї усе, витерпи бідочку!.. Хіба ж таки й перетерпіти не можна?
Господи! Як же смутно й сумно жилося! Не чути сміху, не чути гласу людського. У двір душа жива не навідається, — хіба за ділом, — та так боязко оглядується, так поспішається вже, наче йому з пущі вихопитись од звіра лютого йдеться.
Спізнилась якось, вечерявши, та й біжу хутенько. "І чому хоч Прокіп не прийшов вечеряти!" — думаю. Коли він так і вродивсь перед очима моїми! Переймає мене і оббігти не пускає.
— Устино, скажи мені правдоньку: чи ти мене любиш? Утекла б я од його, так ноги мене не несуть. Стою, горю... Він тоді мене за руку!.. Обіймає, пригортає, та все питає: "Чи люби ш?" Такий чудний!..
Посідали, поговорили, покохались, — усе лихо забулось. Весела душа моя, і світ мені милий, і таке в світі гарне все, таке красне!.. Чого вже, коли й пані постерегла: "Що це тобі? — каже. — Чого ее так розчервонілась, наче хто вибив? Чи, може, що вкрала?!"
#371 в Різне
Відредаговано: 15.04.2020
Рекомендації книг, Промокоди і Знижки
Підпишись на канал Букнет в Телеграмі і слідкуй за повідомленнями
