Розділ 18. Битва при Пуатьє

Син англійського короля Едуарда III — Едуард Вудсток, який залишився в історії під іменем Чорний Принц, уперше взяв участь у поході, коли йому виповнилося п’ятнадцять років. А до двадцяти шести хлопець уже встиг завоювати славу талановитого полководця й відважного воїна, і от тепер фортуна відвернулася від нього.

Едуард сидів у наметі й чекав на повернення відправленого ним до французького короля посла. Хоча принц встиг надіслати гінця за допомогою в замок графа де Торжи, він розумів, що навіть вчасно надана підтримка майже не вплине на результат битви. Десятитисячна англійська армія в жодному разі не могла протистояти п’ятдесятитисячній армії французів. Вступати в бій було безглуздо, і принц змушений був запропонувати французькому королю Жану Доброму перемир’я. Він обіцяв повернути всі захоплені у Франції землі й на сім років відмовитися від будь-яких спроб завоювати їх знову. Чорний Принц був переконаний, що король Жан пристане на його пропозицію, і це завдавало Едуарду нестерпного болю. Він не звик здаватися, та цього разу не мав вибору. Якби тільки хлопець міг бути впевненим, що загине під час бою, уникнувши полону, то нізащо не запропонував би такий принизливий для нього мир.

Чорний Принц почув, як у таборі пролунав стукіт копит, і вирішив, що це повернувся один із його посланців. Він не знав, хто саме, але чомусь був упевнений, що прибув саме той, якого він відправив до короля Франції. І справді, щойно принц подумав про це, як увійшов паж і повідомив про повернення графа Портсмутського.

— Поклич його, — напружено відповів Вудсток.

Він думав, що ось тепер настане найстрашніша мить в його житті. Раніше непереможний Едуард почує відповідь від ворога, що здолав його без бою.

Ледь посланець увійшов, як принц зрозумів, що той дуже квапився повернутися. Його одяг був заляпаний брудом, а обличчя сповнене тривоги й утоми.

— Мілорде, — граф стримано поклонився Едуарду, — французький король відмовляється пристати на пропозицію. Він занадто впевнений у перемозі, щоб вступати в будь-які переговори.

Почувши відповідь, Чорний Принц усміхнувся. Сам Бог не дозволив йому піти на принизливий мир. Іще вранці Едуард був готовий до ганебної капітуляції, але зараз — більше не міг змиритися з нею. Він вирішив, що прийме виклик і битва відбудеться. Навіть якщо йому не судилося перемогти, він нізащо не стане бранцем, краще смерть, ніж безславний полон. Принц знову подумав про Бога й вирішив, що, не дозволивши йому капітулювати, Господь повідомив, що підтримує його, а з ним і Англію. Отже, незва­жаючи на кількісну перевагу французів, англійське військо ще може перемогти й неодмінно переможе. Едуард покли­кав пажа й наказав зібрати воєначальників. Чорний Принц готовий був обговорити план майбутнього бою.

***

Ледь Едуард Вудсток виклав свій план, як у намет знову ввійшов паж.

— Мілорде, прибули графи Довер, Ердезький і де Торжи. Мені запросити їх до вас?

— Негайно.

Едуард усміхнувся. У тому, як вчасно надійшла допомога, він вбачав ще одне підтвердження Божої прихильності і з радістю зустрів феодалів. Щойно графи, демонструючи повагу принцу крові, прихилили одне коліно, він запропонував їм підвестися.

— Ви вчасно, панове, — промовив Вудсток. — Довере й де Торжи, під час битви ви зі своїми людьми перебуватимете разом із силами графа Оксфордського. Головне ваше завдання — прикривати відступ графа Уоррика. Що ж до вас, графе Ердезький, то я волів би, щоб ви залишались у резерві в лісі й ринулись у битву, тільки одержавши мій наказ.

Валентин здивовано подивився на принца. Він знав, що під час битви Едуард використовував резерв, проте аж ніяк не очікував, що сам опиниться в ньому. Втім, це був не перший випадок, коли, готуючись до завдання найретельнішим чином, мандрівник опинявся зовсім не в тому місці, в якому розраховував. Потрапивши вперше в таку ситуацію у тридцять років, Валентин почав докладно вивчати всі ділянки битви, а не тільки ту, де збирався битися.

— Якщо питань із приводу майбутнього бою немає, тоді всі вільні. Битва почнеться відразу ж після посвяти в лицарі гідних цієї почесті солдатів. Я вирішив зробити це сьогодні, тому що іншого шансу стати лицарями в них може й не бути.

Один за одним воєначальники почали залишати намет. Олександр теж збирався піти, але Чорний Принц окликнув його:

— Довере, залиштеся, ви мені ще потрібні.

Мандрівник подивився на принца. Обличчя молодого воїна, яке ще мить тому виражало спокійну впевненість, тепер виглядало напруженим, а в очах читались сумніви. Олександр звик, що принц довіряв йому й завжди дослухався до його порад.

— Мілорд не впевнений у тому, чим скінчиться бій? — з легким уклоном запитав мандрівник.

Він свідомо пішов на порушення етикету й заговорив першим, щоб принцу було легше розповісти про те, що не давало йому спокою.

— Їх п’ятдесят тисяч, Довере, — задумливо промовив Едуард, — а нас тільки десять. Утім, краще вмерти під час кривавої битви, ніж ганебно капітулювати.

По губах Олександра Петровича сковзнула усмішка, він знав, що Вудсток готовий був піти на принизливий мир і не уклав його тільки через відмову Франції. І все ж мандрівник не сумнівався, що Чорний Принц щиро так вважав. Справжній середньовічний лицар — Едуард Вудсток — дуже цікавив Олександра, і не лише як історична постать, а і як людина. Мандрівнику хотілось якнайкраще розібратися в характері цього лицаря-принца. Едуард був здатний як на шляхетність, так і на надмірну жорстокість, умів цінувати справжню дружбу й кохання. І останнє настільки сильно, що заради нього всього за кілька років потому вирішить одружитися без згоди батька. Пізніше король Едуард вибачить сина й визнає його шлюб, але, одружуючись, Чорний Принц не буде впевнений у цьому й усе ж віддасть перевагу коханню над прихильністю короля і батька.