Розділ 14. Посланці Чорного Принца

Зрада сина й дружини, а потім і загибель Анабель так поглинули думки графа де Торжи, що він зовсім припинив відслідковувати просування англійських військ під головуванням Едуарда, що одержав прізвисько Чорний Принц. Тільки почувши під стінами замку звук рогу, а потім і вимогу опустити міст і підняти ґрати, Гійом згадав про свою обіцянку підтримати англійського короля Едуарда ІІІ.

Він здогадувався, хто прибув у замок. Найімовірніше, це був граф Ердезький, який приїжджав до нього минулого разу, а також його друг і довірена особа Чорного Принца — граф Довер. Бажаючи переконатися в цьому, де Торжи підійшов до вікна й зрозумів, що гостей цього разу виявилося куди більше, ніж минулого, і серед них була дама. Судячи з волосся, перев’язаного лише стрічкою, візитерка була ще зовсім юною незаміжньою дівчиною.

Спершу Гійом вирішив вийти до них назустріч, але майже відразу передумав. Не варто показувати гостям свою зацікавленість у підтримці Едуарда ІІІ. Достатньо продемонструвати гостинність і зустріти їх у трапезній, як будь-яких бажаних відвідувачів.

Граф покликав дворецького, й Микита поквапився на його виклик. Хлопець поклонився і завмер в очікуванні наказу.

— До нас прибули поважні гості, — неспішно промовив Гійом. — Передай шевальє де Торжи мій наказ зустріти їх і провести в трапезну, а сам розпорядися щодо бенкету. І ще: простеж, щоб кожному зі шляхетних візитерів приготували опочивальню. Мадемуазель оселиш у кімнаті Анабель, ці покої найбільше підійдуть для дівчини її віку, а графині вони більше не знадобляться.

Промовляючи останні слова, граф мстиво посміхнувся.

Микиті зовсім не сподобався наказ оселити Асю в кімнаті померлої графині, примару якої вже неодноразово там бачили, але сперечатися він не став і, поклонившись, пішов виконувати наказ.

Залишившись на самоті, Гійом підійшов до вікна й, намагаючись лишатися непоміченим, почав якнайуважніше розглядати гостей. Він не помилився, двоє з них справді були графи Ердезький і Довер, яких супроводжували молода дівчина і юнак, дуже схожий на сера Валентина, найвірогідніше, його син чи племінник.

Але не юнак і обидва графи зацікавили Гійома де Торжи. Він невідривно дивився на дівчину, що прибула з ними. Її волосся, фігура, манера тримати себе й навіть риси обличчя нагадали йому графиню Анабель. Серце де Торжи стислося, хоча він і не міг зрозуміти від чого: чи то від спогадів, що нахлинули на нього, чи то від так і не згаслого кохання. Гійом спробував переконати себе, що схожість незнайомки з його померлою дружиною лише здалася йому, що це був тільки злий жарт диявола, який волів нагадати графу про вбивство дружини.

«От зараз відчиняться двері, — говорив собі де Торжи, — і я посміюся над тим, що побачив у незнайомці Анабель».

Двері відчинились, і в трапезну ввійшли гості. Парубка Микита представив як віконта Олександра Ердезького, а дівчину, яку брат увів за руку, — як Марі Ердезьку. Гостя ввійшла зі схиленою головою і, тільки наблизившись до господаря будинку, що підвівся їй назустріч, дозволила собі підняти на нього очі. Де Торжи закляк на місці. Він зрозумів, що не помилився, і схожість юної Марі з Анабель не була ілюзією. Дівчина справді нагадувала його вбиту дружину, хоча й не була її копією.

Забувши про етикет, де Торжи впився поглядом в Асю. Щоки юної мандрівниці вкрив рум’янець. Валентин, який увесь час спостерігав за графом, задоволено всміхнувся. Тепер він був упевнений, що не помилився, взявши дочку в подорож. Як мандрівник і розраховував, Ася вразила Гійома.

Та не один Валентин помітив захоплений погляд графа. Не менш пильно за дядьком спостерігав і Моріс де Торжи. Той захват, з яким Гійом дивився на Асю, зовсім не сподобався йому.

— А ваш син і дружина, графе, не приєднаються до нас? — запитав Валентин Михайлович, коли гості сіли на почесних місцях за столом.

— На жаль, — зітхнув Гійом, — з того часу, як ми бачилися востаннє, на мене випало чимало нещасть. Скінчив земний шлях мій молодший син Франсуа, і графиня, не витримавши втрати, занедужала й померла. Нині вони вдвох спочивають у фамільному склепі.

— А ваш старший син Андре? — знову запитав мандрівник. — Сьогодні королю потрібен кожний відданий лицар.

— Дуже шкода, але віконта де Торжи немає в замку. Горе, спричинене втратою брата, виявилося надто сильним для нього, і, намагаючись заглушити біль, він пустився в мандри.

Почувши відповідь, Олександр іронічно посміхнувся.

— Я захоплююся любов’ю вашого сина до рідних, месьє. У наш час, коли жага влади штовхає нащадків відбирати володіння в батьків або старших братів, не нехтуючи їхнім ув’язненням, а буває і вбивством, ваш син впадає у відчай від передчасної смерті брата.

Почувши глузливе зауваження друга, Валентин невдоволено зморщився, а граф де Торжи спалахнув. Гійому захотілося наказати схопити надміру веселого гостя і змусити його відповісти за свої слова. Та раптом де Торжи подумав, що під час попереднього візиту Довер міг побачити щось, що наштовхнуло його на думку про роман Анабель і Андре. Граф спалахнув і вже збирався відповісти зухвалому гостю, та його випередила Ася.

— Не розумію, графе, що здалося вам смішним. Наш час знає не тільки непримиренну ворожнечу, а й щиру та віддану любов між рідними. Мабуть, ви не заперечуватимете, що мій брат Олександр дуже любить мене, і якщо зі мною трапиться нещастя, він буде безутішним. Тоді чому вам здається дивним розпач молодого віконта через втрату брата, якщо наш добрий господар виховав його гідним лицарем?