Розділ 1. Стажисти Інституту Часу

— Ти збожеволів! — Даша вражено подивилася на новий мінілітак, у якому Микита приземлився біля її будинку.

Парубок вийшов із кабінки та задоволено подивився на літальний апарат.

— Він такий, як той, на якому ми верталися з Валентином з африканської савани. Між іншим, остання модель. Зовні звичайний мінілітак, а двигун дозволяє літати на величезні відстані з божевільною швидкістю і водночас, з мінімальними витратами енергії.

— Валентин — заступник директора Інституту Часу, тож може собі такий дозволити, — уперто промовила Даша, — а ми — напевно, ні.

Микита скоса поглянув на кохану. Він ніяк не наважувався сказати, що взяв його тільки випробувати. На купівлю літака в хлопця все ще не вистачало грошей, хоча й зовсім трішки.

— Сідай, покатаю, — запропонував він, обмірковуючи, як сказати решту.

Закохані сіли в мінілітак і злетіли в небо з такою швидкістю, що в дівчини перехопило подих. Минуло двадцять хвилин, і вони приземлилися на пустельному пляжі біля моря. Микита першим вискочив із кабіни, але замість того, щоб просто подати Даші руку, підхопив дівчину й відніс до води. Море було холодне, проте мандрівниця не стрималася й, сівши на березі, роззулася та занурила ноги у воду. Даша оперлась на лікті і відкинула назад голову, їй було дуже добре, дівчина майже забула, що завтра вранці доведеться повертатися в Інститут Часу.

У двох молодих стажистів відділу мандрівників завершувалася відпустка. Майже два з половиною тижні, які вони провели біля гірського озера, промайнули, наче мить, і вчора Даша з Микитою повернулися додому.

Хоча за час відсутності дівчина дуже скучила за Нессі — своїм домашнім комп’ютером і другом, — вона не могла не думати про те, що завершення відпустки — це початок другого курсу навчання стажистів-мандрівників. Отже, на них чекають недосипи і заняття до упаду під керівництвом консультанта й за сумісництвом заступника директора Інституту Валентина Михайловича, а також складні іспити та, врешті-решт, нова подорож у минуле.

Даша була впевнена, що консультант ставився до них надто суворо, і передусім через те, що вони були наймолодшими мандрівниками Інституту Часу. Коли Микиту й Дашу зарахували в штат, дівчині ледве виповнилося двадцять два, а хлопцеві — двадцять п’ять. Їх узяли на роботу, незважаючи на те, що майже дев’яносто років тому, в 2159 році, було ухвалено рішення брати на посаду мандрівників лише тих осіб, які досягли двадцятивосьмирічного віку. За незначний на той час термін існування Інституту чимало подорожей завершилися трагічно. Юні й палкі дослідники минулого намагалися врятувати когось, хто мав померти, а натомість гинули самі чи ставали причиною смерті колеги. Тому й було вирішено обмежити вік мандрівників.

Проте директор Інституту Часу Петро Миколайович наважився порушити цю вимогу, бо під час студентської подорожі Даша з Микитою випадково потрапили в далеке минуле, де відкрили зниклу цивілізацію. Та не тільки це вплинуло на рішення керівника. Петра Миколайовича вразило, що недосвідчені студенти-дипломники не лише зуміли вижити в небезпечному минулому, а ще й привезли звідти безцінний матеріал.

Однак успіхи юних стажистів зовсім не вразили Валентина Михайловича і вже, напевно, не зробили його поблажливим до Даші з Микитою. Перший курс навчання здався дівчині гіршим за будь-яку, навіть найнебезпечнішу, подорож, і вона не чекала, що другий буде кращим. Та заняття мали розпочатися тільки завтра, а сьогодні закохані все ще були вільні й завдяки несподіваному придбанню Микити опинилися на пустинному березі моря. Хлопець сів поруч із дівчиною і ніжно поцілував її в шию, потім іще й ще...

— Дашо, може, все ж таки залишимо його? — несміливо попросив він.

Мандрівниця підняла голову й здивовано глянула на парубка.

— Микито, ти про що? — запитала вона, романтична подорож була безнадійно зіпсована.

Хлопець зітхнув.

— Про новий мінілітак.

Дівчина знову подивилася на нього й відчула величезне бажання вбити коханого та підірвати літальний апарат. Вона хотіла встати, але Микита схопив її за руку.

— Дашо, будь ласка, вислухай мене, — заблагав хлопець. — Якщо ти відмовиш, то завтра мені доведеться повернути його, втративши за такої умови третину внесеного авансу.

— А я тут до чого? — дівчина ніяк не могла збагнути, навіщо він це говорить. Вона розуміла лише одне, коли поруч був новий надшвидкісний мінілітак, романтиком Микита ставав нікудишнім.

— Для того, щоб купити його, — мандрівник майже випалив підготовлену заздалегідь відповідь, — я продав не тільки свій старий мінілітак, а й квартиру, тож тепер, якщо ти не пустиш мене до себе, в мене залишиться тільки помешкання в Інституті Часу. Але справа навіть не в цьому.

Микита постарався не робити паузи, щоб не дозволити Даші прокоментувати його дії, поки він не договорить.

— Річ у тому, — продовжував він, — що навіть після того, як я вигріб із рахунку всі заощадження, зароблені більше ніж за пів року в Інституті Часу, мені однаково не вистачило грошей. Хотів узяти кредит, але в банку сказали, що робота мандрівника надто ненадійна й багато хто звільняється раніше, ніж може погасити борг, а зарплати в Інституті такі, що в разі потреби його співробітники можуть обійтися і без позики. Та якщо я все ж хочу її отримати, то мені потрібен поручитель: директор або заступник директора мого відділу. Я вже збирався поговорити з Валентином, коли Нессі сказав, що в тебе на рахунку достатньо грошей. От я і подумав, може, ти вкладеш непотрібні тобі зараз кошти в покупку мінілітака?