Розділ 12. Земля для гігантів

Микита прокинувся серед ночі від легкого удару струму. Він уже збирався висловити Ігорю все, що про нього думає, коли зрозумів, чому комп’ютер розбудив його. Велетні не спали. Вони з тривогою поглядали на мандрівників у часі й шепотілися.

— Я не думала, що вона занедужає, — виправдовувалася Зида. — Дружина вождя завжди так миє рабів, і нічого не трапляється. Звідки я знала, що наша карлиця така ніжна?

— Добре, — примирливо відповів велетень, — що зроблено, те зроблено. Краще полікуй її завтра травою, бо ще помре.

— Божою травою? — затулила собі рукою рота велетка. — Та краще хай помре!

Пролунав звук удару й велетка завила.

— Не кричи, бо ще розбудиш рабів, — прошепотів Варз. — Ти сама не розумієш, що кажеш. Із цими рабами не все так просто. Чому Хепрі заборонив їх бити?

— А одяг для ніг? — Зида заговорила підлабузницьким тоном. — Та якщо хтось із гігантів дозволить собі надягти такий, то відразу помре в жахливих муках. А ти кажеш, що Великий Бог сам дозволив їм носити його. Слухай, а може, вони зовсім не раби, а спостерігачі? Може, Хепрі послав їх шпигувати за нами й доносити, як ми піклуємося про маленького бога?

— Ти ще дурніша, ніж я думав, жінко, — розсерджено прошепотів гігант. — Великому Богові не потрібні спостерігачі, щоб знати, що в нас відбувається, до того ж він сам сказав, що вони раби. Дивно все це.

— Шкода, що їх не можна вбити і з’їсти. М’яса мало, зате й проблем немає.

Велетень задумався. Він уже шкодував, що не зробив, як пропонував Геліс, і не велів дружині приготувати з рабів обід, коли вони тільки з’явилися в нього. А все Зида й дурна Лілі: одній зайві робочі руки знадобилися, а іншій — іграшка. Ніколи він більше не слухатиме їх. Варз зовсім забув, що сам вирішив перетворити бранців на рабів, бо занадто сильно хотів відчути себе богом. Він давно мріяв мати над кимось абсолютну владу, нехай навіть і над жалюгідними карликами. Велетень уявив, як раби тремтять перед ним, повзають на колінах, а він вирішує карати їх чи милувати. Й отут гігант знову злякався своїх думок і подивився на Зевса. Йому раптом здалося, що дитина зараз вилізе з кошика й покарає його за негідні думки. Але маля спало, засунувши до рота палець.

— Таким негідним рабам, як ми, ніколи не зрозуміти помислів богів. Не варто навіть намагатися. Нехай раби живуть і працюють у нас, а ми будемо поводитися з ними, як наказав Хепрі, — Варз промовив ці слова голосним шепотом, сподіваючись, що Хепрі чи хоча б Зевс почують його й не покарають занадто сильно за злочинні думки.

Гігант ліг і постарався швидше заснути, щоб знову не сказати чогось, здатного прогнівати маленького бога. А Микита ще довго не міг заснути — він обмірковував план втечі.

***

— Прокидайся, — Геліс трусонув Микиту за плече. — Батько сказав, щоб я розбудив тебе. Будемо гострити ножі й сокири. Після сніданку підемо на полювання, та якщо пощастить, то принесемо й нову тварину.

Микита розплющив очі й сів. Велетні не спали. Зида стояла біля казана й розігрівала вчорашню юшку, а Лілі нарізала сир. Ледь осторонь від них сидів Варз і старанно гострив кам’яну сокиру.

— А хіба сьогодні не треба доїти тварину? — запитав Микита.

Розробляючи план втечі, він вирішив, що єдина можливість втекти — це скористатися тим, що вони разом залишаться у хліві без гігантів.

Велетка фиркнула.

— Бачу, тобі сподобалася ця робота, рабе, але не завжди можна робити те, що хочеться. Сьогодні не наша черга.

— А коли настане наша? — знову запитав Микита, нічна розмова гігантів переконала його, що вистава Нессі мала успіх, і тепер їм майже нічого не загрожує.

— Ти занадто багато базікаєш, — різко обірвав його Варз. — Бери ніж і починай гострити.

Парубок зацікавлено оглянув кам’яний ніж. Він був дуже важким, та й за розміром скоріше нагадував меч. Парубок затиснув його між колінами й почав гострити.

— Можна снідати, — промовила велетка, коли з кам’яного казана, в якому розігрівалася юшка, повалив пар.

Зида взяла п’ять тарілок і наповнила їх юшкою. Вона роздала сніданок усім, крім Даші, яка ще спала. Поївши, велетка взяла жменю трави й, важко зітхнувши, підійшла до дівчини. Зида однієї рукою підняла Дашу зі шкіри й посадила, обперши об стіну. Дівчина розплющила очі й незрячим поглядом подивилася на велетку. їй було надто погано, щоб пручатися чи сперечатися.

— Їж, — промовила Зида й, розтиснувши Дашині зуби, запхала їй у рота траву.

Гіркий смак привів дівчину до тями, вона скривилася, збираючись виплюнути її.

— Їж, бо вдарю, — пригрозила велетка.

Даша спробувала проковтнути, але трава була занадто мерзенною, й дівчина виплюнула її. Побачивши, як рабиня обійшлася з божою травою, Зида розлютилася й замахнулася на неї, але не вдарила, а сама, скрикнувши, упала від удару Варза.

— Хепрі заборонив бити рабів, — проричав велетень, а потім, озирнувшись до Даші, додав: — Збери зі шкіри траву і з’їж. І щоб жодна травинка не пропала. Інакше раб, який, вочевидь, важливий для тебе, залишиться прив’язаним на морозі до завтра.

Даша відразу почала збирати траву й їсти. Трава була такою сухою і противною, що дівчина давилася нею, проте не переставала жувати.