Розділ 3. У директора

Петро Миколайович проводив нараду у себе в кабінеті. Біля кожного члена ради на невеликих моніторах була розміщена інформація про стан здоров’я стажистів. Директор швидко проглянув дані.

— Є якісь відхилення, здатні перешкодити новачкам працювати в Інституті Часу?

— Ні, все гаразд, — відповіла Колобок. — Мене турбує тільки Даша. Вона дуже часто непритомніє.

— Ти з’ясувала причину?

— На перший погляд, усе в нормі. Можливо, надмірна вразливість.

Директор зморщився.

— Вразливість — суттєвий недолік для нашої професії. Валентине, з цим потрібно щось робити.

Валентин Михайлович кивнув.

— Іро, ти вже можеш щось сказати про здібності дівчинки?

— Я помітила в неї незвичайну активність мозку. Ми й раніше бачили подібне в медіумів і провісників, але в набагато сильнішому вигляді. Мені здається, в неї є якісь завдатки цих здібностей. Можливо, вона бачить віщі сни або сильних примар. Одержавши дані досліджень, я запросила матеріал з її минулої подорожі й ось що побачила.

На великому екрані перед членами ради з’явилася битва в Печері Вогню. Усі побачили, як Даша кинулася до Нессі, що впав біля дивного світіння, яке за формою нагадувало людську фігуру. Схопивши комп’ютер, Даша підхопилася на ноги, але, не втримавши рівноваги, похитнулася. Несвідомо вона спробувала вхопитися за світіння як за людину, натомість, пролетівши крізь примару, дівчина впала біля ніг пітекантропа. Дикий теж дивився на світіння.

— Я ніколи не зрозумію, чому ти захищаєш її, Ою, — промовив він.

Екран згас. Присутні вже не вперше бачили запис битви, але тільки тепер звернули увагу на дивну поведінку Даші.

— Наші вчені вважають світіння примарою Дикого, — пояснила Ірина Миколаївна. — І, схоже, єдині, хто його бачив, — це пітекантроп, який говорив із ним, і Даша. Але, на відміну від пітекантропа, дівчинка не усвідомлювала, що він примара, й намагалася схопитися за нього, як за живого.

— Іро, ти сказала, що її здібності слаборозвинені, що ми можемо зробити, щоб прискорити їх розвиток? — директор подивився на лікаря.

Колобок ледь помітно знизала плечима.

— Навіть не знаю, стимулювати мозок може бути небезпечно, але можна спробувати її тренувати. Відправляти в середньовічні замки, що мають славу будинків із примарами, чи, наприклад, занурювати в фази швидкого сну, але за умови, що вона розповідатиме сновидіння. Так ми зможемо тренувати її непомітно для неї й не завдаючи шкоди. Проблема тільки в тому, щоб дівчинка втомлювалася й потребувала відпочинку в потрібний нам час.

— Це не проблема, — Валентин Михайлович посміхнувся. — Навантаження я забезпечу. От тільки як вмовити її розповідати сни?

— Це твоя справа, ти ж сам просив повну свободу дій. І до речі, як минула ваша бесіда? — директор зацікавлено подивився на заступника. — Що вони вигадали, щоб виправдати своє спізнення?

— Нічого не вигадали, — у Валентиновому голосі пролунала легка розгубленість. — Вони сказали правду. Присягаюсь, я ніколи такого не бачив. Спочатку Даша сказала, що вони розпитували про мене й тому спізнилися після медогляду, а потім Микита зізнався, що на збори вони прийшли запізно, тому що він шукав сховані у квартирі камери.

Запанувала тиша.

— Справді дивно, — перервав мовчання директор. — Зазвичай люди намагаються вигородити себе, а вони навіть не спробували зробити цього. А тобі вдалося переконати їх, що у квартирі немає камер?

Валентин Михайлович задумався.

— Здається, так, — нарешті сказав він. — Хоча, на мою думку, Микита й сам дійшов такого висновку. Стажисти мали вигляд таких винних, що мені навіть стало їх шкода.

— Де вони зараз? Ти відпустив їх додому?

Валентин похитав головою.

— Ні, вони у квартирі в Інституті Часу, — він подивився на екран. — Комп’ютере, покажіть квартиру стажистів Даші й Микити.

Екран розділився на кілька частин, показавши відразу дві кімнати, невеликий коридор і їдальню з балконом. На балконі Даша й Микита пили чай.

— Збільште балкон, — командував далі заступник директора, — укрупніть людей.

Тепер Дашу й Микиту було дуже добре видно. Вони сиділи мовчки та щось по черзі писали на аркуші паперу.

— Збільшити напис, — розпорядився Валентин Михайлович.

Аркуш паперу збільшився, й присутні змогли прочитати:

«Тобі не здається, що сховані камери тут усе ж таки є?» — стояло зверху питання, написане Дашею.

«Я майже певен у цьому», — відповів Микита.

«І в душі?» — Даша тільки тепер написала це й питально подивилася на парубка.

«Не думаю. Це було б уже занадто, — відповів Микита. — Але можна перевірити».

«Ти все ще збираєшся їх шукати?» — знову запитала Даша.

«Ні, поки не дізнаюсь, який вони мають вигляд в Інституті, а потім обов’язково знайду».

«Мені здається, у цьому немає сенсу. Якщо ми знайдемо ці, вони поставлять інші».