Розділ 1. Нові співробітники

— Микито, вийдіть! — у голосі Валентина Михайловича пролунали наказові нотки.

Парубок підвівся й попрямував до дверей, але біля самісінького порогу передумав і, підійшовши до Даші, присів поруч із нею навпочіпки.

— Зрозумій, ти однаково не зможеш урятувати всіх, — він із благанням подивився дівчині в очі, — а вони схочуть, щоб ти повернулася туди.

Вчинок Микити остаточно вивів із себе заступника директора.

— Та вийдеш ти нарешті, дурний хлопчисько? — Валентин уже не говорив, а кричав на парубка.

— Зупинити показ!

Петро Миколайович — голова ради директорів Інституту Часу й безпосередній керівник Валентина Михайловича — вже вкотре переглядав запис. І тепер під час показу він дивився не на екран, а на свого заступника.

— Можеш пояснити мені, що з тобою трапилося?

Валентин Михайлович знизав плечима.

— Ви знаєте, таке зі мною вперше. Ще жодному новачку не вдавалося вивести мене з рівноваги. Можливо, річ у пошуках.

Директор невдоволено зморщився.

— Петре Миколайовичу, я не виправдовуюсь. Я лише хочу пояснити. Насправді, від самого початку пошуків стало зрозуміло, що Даша й Микита не просто зникли, а опинилися в аномальній зоні чи, того гірше, в іншому світі. Знайти їх було практично неможливо, але я взявся за це.

Петро Миколайович кивнув.

— Знаю, для тебе не існує нездійсненних завдань.

Відповідь директора дещо заспокоїла Валентина Михайловича, і він продовжив пояснювати вже не так емоційно:

— Не можу сказати, що мені вдалося знайти їх, зрештою, вони вибралися самі, але пошуки вимагали величезного нервового напруження. Тож потім, коли Микита звинуватив Інститут Часу в спробі використовувати людей задля власної мети, я ледве не вибухнув, насилу зумів стриматися. Та, коли хлопчисько почав сперечатися зі мною в Інституті й не давав Даші говорити, я не витримав. Не можу пообіцяти, що цього більше не повториться, Микита занадто непередбачуваний, але обіцяю постаратися стримуватися. Тим більше, що відзавтра в мене з’являться й інші важелі впливу на них. До речі, я вже розпорядився приготувати в Інституті Часу для Даші й Микити двокімнатну квартиру.

— А може, їх варто розділити? — втрутилася в розмову Світлана Анатоліївна — консультант та один із провідних спеціалістів Інституту Часу. — Якщо хлопець такий незалежний, то, можливо, потрібно звести до мінімуму його пагубний вплив на дівчинку.

Валентин Михайлович похитав головою.

— Помиляєшся, якщо вважаєш, що Даша без нього буде поступливішою. Вони обоє незалежні, я б навіть сказав занадто, але при цьому геть різні. Микита — амбіційний і самозакоханий хлопчисько. Робота в Інституті Часу для нього — можливість добитися слави й поваги, про які він завжди мріяв, але водночас він розумний, хоробрий, хоча не безрозсудний, а скоріше обережний, уміє цінувати справжнє кохання та дружбу. Заради порятунку Даші піде в вогонь і воду. Якщо дівчинка потрапить у халепу, він кинеться рятувати її та з легкістю забуде про завдання. Проте така сильна прихильність до Даші може бути корисною для нас. Якщо хлопчисько сам не захоче братися за ризиковане завдання, нам досить буде вмовити її, а він піде слідом. Стосовно ж Даші, то вона добра, ніжна, ранима й разом із тим дуже сильна дівчинка. Даша розумна й водночас наївна або, точніше сказати, занадто довірлива. У ній дивним чином переплітаються егоїзм із постійним прагненням допомагати людям, і це турбує мене найбільше. Якщо під час подорожі їй зустрінеться людина, що має загинути, вона відразу забуде про завдання й кинеться допомагати їй, а Микита піде за нею, тож робота над проєктом буде зірвана, я вже не кажу про те, що це може призвести до їх загибелі.

Запанувала тиша.

— Вважаєш, вони нам не підходять? — мовчання перервав Олександр Петрович.

Валентин знизав плечима.

— Та ні, чому? Я тільки хотів сказати, що їхнє навчання затребує великих зусиль, тож я прошу дати мені повну свободу дій. А стосовно їхньої придатності до роботи в непередбачених ситуаціях, то вважаю, що вони підходять для цього навіть більше, ніж багато наших досвідчених мандрівників. Дітлахи двічі зуміли вийти неушкодженими зі, здавалося б, геть безнадійних ситуацій.

— Хочеш отримати повну свободу дій? — Петро Миколайович подивився заступникові в очі. — Добре, ти її матимеш. Тільки не перестарайся й пам’ятай: твоє головне завдання навчити їх виконувати накази й сумлінно ставитися до завдань, але при цьому не вбити в них здатність самостійно ухвалювати рішення й виходити сухими з води в будь-яких ситуаціях. Ніколи не забувай, що робота над проєктом дуже важлива, тож найближчі півроку Даша й Микита будуть твоїми єдиними підопічними. Стосовно інших, то відсьогодні я звільняю тебе від опіки над ними. Сашко, Світлано, я попрошу вас узяти під свій контроль інших стажистів Валентина.

Світлана Анатоліївна й Олександр Петрович кивнули. А Петро Миколайович говорив далі, звертаючись тепер до пухкенької й низенької Ірини Миколаївни, прозваної Колобком.

— Іро, завтра на медогляді зверни на них особливу увагу. Нам потрібно мати повну інформацію про стан їхнього здоров’я й можливості. Дані передаси мені, Валентину й Олександру — це допоможе нам скласти план навчання з урахуванням їхніх граничних можливостей. Валентине, я ще раз прошу тебе не перестаратися й не навантажувати стажистів більше, ніж вони зможуть витримати. Не хочу, щоб ці двоє втекли з Інституту, навіть не вирушивши в першу подорож, як багато інших твоїх підопічних.