Розділ 18. Ожилі мрії

Максим навіть не помітив, як швидко настав вечір. Здавалося, щойно яскраво світило сонце й раптом стало темно. Хлопчик згадав, що сьогодні він був черговим, отже, це він винен, що в таборі досі не ввімкнуті ліхтарі. Хлопець вийшов із намету й побачив людей, які сиділи навколо погаслого багаття. У темряві Максим не розгледів, хто перед ним, але його здивувала й розлютила лінь сиднів. Так, сьогодні не їхня черга слідкувати за порядком, але невже він міг би так спокійно сидіти в темряві, не запалюючи вогнів тільки тому, що черговий не зробив цього вчасно? Він неодмінно ввімкнув би їх сам, не підставляючи неуважного туриста.

Вмикаючи ліхтарі, Максим обійшов табір. Світло, спрямоване в його центр, освітило фігури. Хлопчик подивився на них, люди здалися йому якимись дивними: сірі, немов тіні, вони сиділи нерухомо й здавалися не живими люди, а статуями. Максу стало страшно, намагаючись не наближатися до них, він швидко пішов у свій намет. До нього лишалося не більше метра, коли хлопець почув над головою звук змаху крил. Макс підняв голову, прямо над ним у небі кружляв птеродактиль. Не пам’ятаючи себе від страху, хлопчик кинувся в намет.

Тільки застібнувши блискавку, Максим дещо заспокоївся, хоча й тут він не почував себе захищеним. Хлопчик боявся, що птеродактиль може накинутися на намет, пазурами розірвати тканину чи просто підняти намет у повітря, а потім кинути вниз і тим самим убити його. Макс судомно почав шукати отриману для походу паралітичну рушницю. Він не дуже вірив, що така зброя допоможе й сили її заряду вистачить, щоб паралізувати птеродактиля, та все ж це було краще, ніж нічого.

Макс прислухався до звуків на вулиці. Він очікував почути крики переляканих людей, які тікають від хижака, чи звуки пострілів, але все було тихо. Він знову прислухався, намагаючись почути змахи крил птеродактиля, але й цього звуку не було чутно.

Макс розстебнув блискавку й обережно визирнув назовні. Було тихо, й він наважився вийти на вулицю, захопивши про всяк випадок рушницю, проте ледь хлопець відійшов від намету, як над його головою знову з’явився летючий ящір.

Максим подивився на людей біля погаслого багаття, вони й досі сиділи нерухомо, немов не чули й не бачили загрози з неба.

— Птеродактиль! Утікайте! — щосили закричав Макс, але вони не чули його й так само сиділи.

Максим відчув, як від жаху волосся заворушилося в нього на голові. Він кинувся за допомогою до батька, та, відхиливши завісу в його намет, побачив, що там порожньо. Тоді Макс зазирнув у наступний намет, що належав Леонідові, але й там нікого не було. Один за одним хлопчик зазирав у намети, але всі вони були порожніми. Максим зрозумів, що зі всієї групи лишився тільки він. Хлопчик не розумів, ким були люди, що сиділи біля багаття, але напевно знав, що вони були чужими, вони не прийшли з ним у савану, а з’явилися тут. Ці люди не знали Макса й не звертали на нього уваги, тож, незважаючи на їх присутність, він був один. Сам на сам із птеродактилем. Максим підняв рушницю і прицілився в ящера.

Постріл. Максу здалося, що він влучив, бо хижак здригнувся, проте не впав, а спікірував униз і схопив хлопчика. Максим відчув, як пазурі птеродактиля впилися йому в спину. Він закричав і не стільки від болю і страху, скільки тому, що все ще сподівався привернути увагу тих, хто сидів біля багаття. Але все було даремно, люди-тіні не дивилися на нього, а птеродактиль летів, несучи хлопця подалі від табору.

Макс заплющив очі, він не хотів бачити ні того, що відбувалося зараз, ні того, що буде потім. Але, незважаючи на заплющені очі, він відчував, як ящір піднімався все вище й вище, поки раптом різко не почав знижуватися.

Максим подивився на нього. Хижак засинав, здавалося, рушниця, замість того, щоб паралізувати ящера, приспала його. Ще кілька хвилин — і пазурі птеродактиля ослабли, а хлопчик упав на землю.

Максим піднявся, нога, яка так і не встигла загоїтися, знову сильно боліла, але вогні табору були зовсім поруч, і він вирішив, що дійде.

***

Вертаючись із водою, Девід ще здалека побачив у таборі вогні й пішов швидше. Чому в таборі вдень ввімкнули всі ліхтарі? Сталося лихо чи це був дурний жарт чергового Максима?

Повернувшись у табір, провідник вирішив, що пожартував Макс. На перший погляд, усе було тихо, але крик Рити, що пролунав із намету, змусив його з усіх ніг кинутися туди.

Увійшовши в намет, Девід вражено завмер. У Рити почалися пологи. Він ніяк не міг зрозуміти, як таке може бути, адже він пішов із табору всього хвилин десять тому, й Рита, якщо й була вагітна, то це було не помітно.

А може, пройшло не десять хвилин, а минуло дев’ять місяців? Може, ця аномальна зона розділила їх у часі?

— Нарешті! — у намет зазирнула Даша. — Давай сюди воду, я відфільтрую й нагрію її, а ти приймай пологи.

— Може, краще ти? — несміливо запитав Девід.

— Мене лякає вигляд крові, до того ж я не знаю, що робити. І взагалі, це твоя дитина, а не моя, — сказала Даша й пішла.

— Рито, не хвилюйся, все буде добре, — пролепетав Девід, хоча сам і не був у цьому впевнений.

Найбільше він боявся зараз зомліти. Чоловікові нестерпно було бачити Ритин біль, але його лякало не лише це, а й те, що, здавалося, він божеволіє. Судячи з реакції Даші, Девід пішов за водою саме для пологів, але він геть не пам’ятав цього. Крім того, Девід ніяк не міг зрозуміти, як таке може бути, що Рита ось-ось народить його дитину, адже вони разом тільки... А скільки вони разом? Девід цього не пам’ятав. Він спробував згадати, коли вони зустрілися, коли вперше провели ніч, і не зміг.