Розділ 15. Треба в темряву піти і загублених знайти!

Даша стояла обличчям до єдиного в таборі дерева й, заплющивши очі, промовляла дитячу лічилку:

Раз, два, три, чотири -

Заблукали в хащах звірі,

Треба в темряву піти

І загублених знайти!

Дівчина озирнулася. Вона була одна. Даша ретельно оглянула все навколо, наскільки сягав її погляд, савана здавалася порожньою. Невеликі кущі, дерево, біля якого вона стояла, намети туристів. І все, більше ніде не сховатися.

Дівчина обійшла навколо дерева, немов у його листі міг хтось сховатися, поки вона стояла біля нього й промовляла лічилку. Звичайно, на дереві нікого не було, й Даша пішла до наметів. Зупинившись, дівчина чомусь почала їх рахувати. Наметів виявилося двадцять.

Вона вирішила, що люди могли сховатися в них і спробувала розстебнути застібку найближчого до неї намету. Але руки більше не слухалися її, і блискавка не піддалася. Тоді Даша вирішила спробувати подивитися в інших. Вона озирнулася, щоб підійти до наступного, й завмерла. Замість двадцяти наметів, на галявині стояло тільки десять.

Здавалося б, безпідставний страх підступив Даші до горла, аж раптом дівчина відчула важкий пильний погляд і озирнулася. За нею нікого не було. Тільки повільно наближався вітер. Це був мертвий вітер, він не тільки не видавав жодного звуку, а й поглинав ті, що лунали навколо. Там, де вітер пролітав, наставала така ж, як і він сам, мертва тиша.

Дівчина відчула, що ще трішки — й вітер пройде крізь неї, й тоді вона зникне так само, як і звуки, які він уже поглинув. Даша заплющила очі, але нічого не відбулося, вітер обійшов її і полетів до наметів. Під його поривом два з них похитнулися й зникли. А потім зникли й інші намети, й Даша опинилася на безкрайньому цвинтарі. Мертвий вітер приніс із собою мертвий світ.

Дівчина подивилася на найближчий надгробок. Він, утім як і інші, був новим, немов щойно поставленим. Даша спробувала прочитати написи на надгробках і не змогла. Літери були великі й чіткі, але дівчина більше не вміла читати, замість літер вона бачила тільки вигадливі візерунки.

Даша ще раз оглянула все навколо. Цвинтар був порожнім: ні людей, ні птахів, ні дерев. Хоча ні, дівчина придивилася, неподалік від неї росло дерево, а під ним на надгробній плиті хтось сидів. Даша пішла до дерева, та що ближче вона підходила, то більш знайомим здавалися обриси дерева.

Вона підійшла до надгробної плити зовсім близько і з подивом змогла прочитати на ньому напис: «Катерина Вікторівна», і все, ні дати, ні прізвища.

— Гарно я придумала, — на могилі, спиною до Даші, сиділа жінка. — Ніхто й ніколи не дізнається мій вік. А те, що ім’я та по батькові — то це статус, а не вік, я занадто значуща людина, щоб мене пам’ятали лише на ім’я.

Даша з жахом подивилася на мертву, але дівчина була змушена приборкати свій страх і заговорити з нею.

— Ми граємо у хованки. Туристи сховались, а я не можу їх знайти. Ви часом нікого не бачили?

— Звичайно, бачила, вони майже всі тут. Цвинтар розділив їх навпіл, ліворуч ті, що зникли, а праворуч ті, хто сховався.

Даша знову подивилася на цвинтар. Він змінився. Тепер надгробки вишикувалися у два ряди: ліворуч і праворуч від могили Катерини Вікторівни. Даша нарахувала дев’ятнадцять надгробків, вісімнадцять з яких були геть однаковими, й тільки останній праворуч мав форму будинку.

— Усі, хто зі мною пішли в похід, померли? — Даша ледь чула власний голос.

— Помруть, поки ти будеш у будинку. Тобі туди, — й Катерина Вікторівна вказала на останній надгробок, схожий на будинок.

Даша з жахом відвернулася. Вона подивилася на поховання ліворуч від себе, тепер вона вже змогла прочитати написи: «Олег», «Ігор», «Оксана», «Борис», «Михайло», «Павло», «Альона», «Віка» й «Вероніка».

Даша майже машинально подивилася праворуч. На її очах малюнки на надгробках перетворювалися на написи: «Ліза», «Гліб», «Сергій Леонідович», «Леонід», «Максим», «Рита», «Девід», «Микита». Прочитавши останнє ім’я, Даша затремтіла. Не в змозі бачити його тут, вона захотіла втекти подалі звідси.

— Я більше не граю! — щосили закричала вона.

— Ти не можеш кинути гру, — глумливо сказала Катерина Вікторівна. — Ти не дочитала написи й не всіх іще знайшла.

Даша, тремтячи, подивилася на надгробок у формі будинку. Вона була впевнена, що побачить на ньому своє ім’я, натомість прочитала «Валерій». Побачене не зворушило її. Дівчина знову подивилася на камінь із написом: «Микита», вона сподівалася, що ім’я її коханого зникло, але нічого не змінилося. Не в змозі дивитися на напис, Даша знову перевела погляд на надгробок у формі будинку, імені «Валерій» на ньому більше не було. Натомість, переливаючись вогнями, горів напис «Ласкаво просимо». Побачивши його, дівчина мимоволі почала відступати. Крок, другий, третій...

— Постривай, ти ще не сказала, чи подобається тобі, що я зробила з обличчям.

Із цими словами жінка озирнулася. Щоб тільки не закричати, Даша затисла собі рота рукою. Перед нею був голий череп із живими людськими очима й волоссям, що струменіло ним.

— Відтепер на моєму обличчі ніколи не буде зморшок. А чому ти не говориш, що знайшла мене? Я всім серцем хочу, щоб мене знайшли!